Що нам робити з «Мінським миром»?

..Ось він «мир» і настав. З гарматами, танками, обстрілом і атаками чи не по усій лінії фронту. Але - «мир».

А що, хтось сподівався, що все одночасно припиниться, Путін  почне пити гірку в Кремлі, а Захарченко зі своїми бандитами кинеться до нас в обійми?

Так, сподівалися, всупереч логіці й розуму...

Мир - це поняття відносне. Якщо не стріляють «гради», а тільки танки - це мир? А якщо тільки снайпери? А якщо не стріляє ніхто, але вибухають бомби у Харкові й Одесі? Праві військові експерти, йдеться тільки про часткове зниження інтенсивності бойових дій. Причому, тимчасове. І цей час треба використовувати.

Не лише для мобілізації, зміцнення позицій і переозброєння. А й для ведення переговорів. Адже ми часто максималісти: або віримо безоглядно всіляким паперовим домовленостям (на кшталт Будапештського меморандуму) або, розчарувавшись, відкидаємо їх у корені. Адже мирні переговори - це теж частина війни. Специфічна і така, що при вмілому їх веденні дуже впливає на кінцевий результат.

Дивіться, що відбувається після 00.00 годин 15 лютого! Погодившись із Мінськими протоколами, Путін не припиняє боротьби за те, щоб нав'язати всім своє трактування угоди. Росія заявила, що не є стороною переговорів і не відповідає за припинення вогню, блискавично подала у РБ ООН свій проект резолюції «в розвиток Мінських домовленостей». Паралельно Захарченко обіцяє силою взяти Маріуполь і Харків. І все це на фоні безперервного обстрілу і спроб наступу, демонстративного підтягування до кордону бронетехніки і свіжих резервів.

Саме так, зазвичай, і нав'язується зручна для однієї зі сторін модель «миру» - шантажем, погрозами, брехнею і підкупом. Адже все обговорене у Мінську абстрактне, його можна зрозуміти і так, і так. І нам би за короткий час перемир'я, дарованого долею, спробувати сформулювати і нав'язати опонентам своє бачення майбутнього.

Почати потрібно з усвідомлення, що «ту» частину Донбасу ми втратили надовго. І повернемо її тільки після чергової «перебудови» у Російській імперії (а такі трапляються не частіше, ніж раз на 50 років). Тому розмови про швидке звільнення Донбасу, про неминуче «прозріння вати» і навіть про те, що Росія дозволить нам контролювати власний кордон у межах Лугандону, залишимо пропагандистам.

Домагатися ми повинні лише одного: з найменшими втратами зупинити розповзання зарази по території України. У Путіна інше завдання: за допомогою Мінських угод, і теж з мінімальними втратами, захопити, як мінімум, Донецьку і Луганську області. Цілком.

І ключ до цього - вибори у місцеві органи влади. Захарченко неспроста говорив про те, що вийде до кордонів області у будь-якому випадку: мирно або з боями. Війна для нього зручніша - під це Росія дає гроші і техніку. Але неминуче перетворення Донбасу на руїни і загибель мирних жителів навряд чи додадуть і любові у населення, і процвітання «економіці» Лугандону. Путіну теж війна влітає в копійку.

Тому й виник план: провести виборчу кампанію не лише «у себе», а й на всій території Донецької і Луганської областей (або за окремим законом, або у рамках запланованих на осінь місцевих виборів). А оскільки Путін і його маріонетки упевнені, що і в підконтрольних Україні містах сепаратисти отримають нищівну перемогу, то наступним ходом бачать вимогу «возз'єднати штучно розірваний Донбас». Природно, під крилом кремлівських наймитів.

І що ж робити нам? Вплутатися у цю гру!

По-перше, дебати навколо виборчих кампаній (як на окупованій території, так і на нашій), підготовка до них дадуть нам кілька місяців мирного життя. По-друге, це можливість втягнути режими ДНР і ЛНР у нашу політичну і правову системи - підключити Центрвиборчком, домагатися вільного висунення кандидатів, присутності спостерігачів і преси. І потім, вибирати там будуть не президентів невизнаних республік, не прем'єр-міністрів і навіть не губернаторів, а усього лише місцеві ради та міських голів. Отже з формальної точки зору обидва кремлівські призначенці будуть підконтрольними радам. І це вже щось.

Словом, важливо нав'язати свій порядок денний.

Лідери сепарів відчувають, що можливі проблеми. Знерврваний Захарченко вже заявив, що не допустить на вибори жодної проукраїнської партії, і не збирається проводити їх за українськими законами. Це - хороший симптом. Отже, навіть  присутність танків і десятків тисяч росіян ще не гарантують успіху.

І Бог з ними! Нам головне - забезпечити потрібний результат на нашій території. Не мені радити вітчизняним політикам, як цього добитися – адже у цій сфері досвід за роки незалежності накопичений великий. Якщо це вийде, тоді саме Україна диктуватиме умови.

Не заслуговує на паніку і перспектива зміни Конституції. У будь-якому випадку, поправки до Основного закону можливі тільки з відома двох третин ВР. І без консенсусу еліт і громадянського суспільства  цього не станеться – адже ми вже не ті, якими були. До того ж, зміни вже проанонсовані - у зв'язку з майбутньою децентралізацією. І тут теж потрібно зіграти на випередження.

Яка децентралізація на Донбасі бажана для захарченків та плотницьких? А така, щоб усе замкнути на собі - розподіл «гумконовоїв», дерибан бюджетної допомоги з Києва, "віджимання" бізнесу. А ще, думається, автономія їм потрібна не стільки від України, скільки від Путіна - адже і життя їхнє, і «посади» залежать від його настрою.

А що може запропонувати Україна?

Це – самостійність місцевих рад - від сільських до районних: у збиранні податків і розподілі бюджетних коштів, їхню велику незалежність від обласних центрів. Покажемо, як це діє на нашій території! Не факт, що в окупованих містах розпоряджатися грошима дозволять народу, швидше за все ковдру потягнуть на себе місцеві клани, багачі, муніципальні чиновники... Але ж легше мати справу з множиною дрібних місцевих князьків, ніж з одним або двома великими бонзами, що сидять на короткому поводі у Путіна, чи не так?

Буде торг і за російську мову, і за підконтрольну міліцію і прокуратуру, і за «транскордонну» співпрацю з РФ, і за те, аби місцеві ради не можна було розпустити з центру. Заради Бога! Відкриємо братам наші обійми! Тим паче, що усе це по факту вони і так мають, і під грізним поглядом Путіна навряд чи від такого відмовляться.

Єдине, чого не можна допускати - це надання Лугандону права накладати вето на наш європейський вибір. Ось тут потрібно стояти намертво.

Окремо про відновлення соціальних виплат на Донбасі. Слід ставитися до цього не як до тягаря, а як до важеля впливу. І першими йти на домовленості: ми вам пенсії, а ви нам податки, вугілля, метал.

Якщо хтось обуриться: як можна торгувати з бандитами, відповім - торгівля йде і зараз, тільки нелегальна. А увесь світовий досвід показує: де прокидається торговельний інтерес, там гармати замовкають. (Тим більше, що після Мінська санкції у вигляді заборони на співпрацю з бізнесом на окупованих територіях втрачають сенс).

Тепер про амністію, що розгнівала багатьох. Тут усе просто. Що толку в тому, що наша прокуратура завела силу-силенну справ на Захарченка з Плотницьким, Гіркіна з Бєсом -  їх не дістати. А тих бандитів, яких наша доблесна СБУ «дістала», все одно обмінюють на наших солдатів. І потім: амністія - не індульгенція, наперед пробачення не купиш. Сепаратисти вони сепаратистами і залишаться: нароблять чогось знову або заявлять - ось нова справа і готова.

Найважча і найбільш непередбачувана, мабуть, військова частина угод. Розбиратися у ній фахівцям. Але якщо припинення вогню і справді коли-небудь настане, якщо з'явиться демілітаризована зона і буде відведена важка техніка, це означає лише одно: війна набуває інших форм.

Адже ми вже воюємо без авіації і балістичних ракет. Може так статися, продовжимо без "градів", "смерчів", "торнадо", "піонів" тощо. Кількість жертв це не зменшить, але позбавить від даремних руйнувань. Війна стане рейковою і дорожньою, мінно-фугасною і диверсійною. З'явиться безліч різношерстних партизанів, батальйонів снайперів і найманих кілерів. Апогею досягне інформаційна та економічна війна. І всюди потрібно намагатися встигнути першим.

Ось на це і варто витратити час, відведений можливим короткостроковим миром. Якщо він раптом до нас завітає.