Мене звуть Олексій, мені 47 років. І більшу частину життя я був запійним алкоголіком. Саме тяжкий випадок. Та я й зараз алкоголік, але я не п'ю вже 4 роки завдяки рівненській клініці «Матері проти залежностей». Дякую Вам за це. Низький уклін! І саме головне: все почалось саме з виведення із запою в Рівному у вас, а потім… А як було потім розповім далі) https://narkohelp.com.ua/vyvedennya-z-zapoyu-rivne/

Якщо чесно, я не одразу зрозумів, що в мене проблема. Думав, як усі та то таке, всі п’ють, робота тяжка, нерви не витримують і тому подібне. Але з часом воно якось втягнулося. Спершу пляшка після роботи, потім зранку похмілитися, а там уже й запої – по кілька днів, по тижню, бувало й по два… Просто випадав з життя. Іноді навіть не хотілось з нього виходити. Алкоголь тоді був і ліками, і святом, і втечею, і покаранням водночас.

Я багато разів намагався зупинитись. Пробував сам собі робити виведення з запою вдома – ну, старався просто перестати пити. Закривався вдома, викидав все спиртне з хати, клявся собі, що більше ні краплі. Перші два дні – пекло. Все трясе, тиск скаче, серце виривається з грудей, ночами не спиш, а якщо заснеш – сняться кошмари. Тоді тіло просто вимагає дозу, як наркоман. Не раз валявся на підлозі, бо ні сидіти, ні стояти не міг, все боліло. Їсти не хотілось, тільки вода – і то блював від неї. Навіть в такі дні задумувався знайти кодування від алкоголізму в Рівному, але ціна лякала. Тобто розумієте: ціна за кодування від алкоголізму лякала, а витрачати великі гроші на спиртне і потім на різні снодійні – ні. Ось така логіка алкоголіка.

Але якось тримався. День, два, п’ять. І тоді з’являлась надія – що от, прорвусь, от зараз уже точно останній раз був. І тоді якась дрібниця – сварка з жінкою, відмовили на роботі, зламалась машина і все, я вже в магазині. І навіть не думав. Автоматично. І вже стою з двома пляшками в торбі. І знову на тиждень в запій.

З роками почав викликати лікарів. Думав, раз сам не можу, то хай медики допоможуть. Приїжджали, ставили крапельницю, кололи щось. Два дні відлежу, стане трохи легше. Вони кажуть: треба лікуватись, лягайте в реабілітаційний центр для алкозалежних в Рівному. А я тільки киваю, а сам думаю, як би швидше вийти надвір і знайти щось випити. Один раз навіть підписав якісь папери, що піду в стаціонар, а на ранок зібрав речі і втік, бо не міг витримати того стану без алкоголю.

І так було разів двадцять, якщо не більше. Я вже знав всіх наркологів у Рівному. Їм теж набридло зі мною мати справу. Казали: «Не хочеш сам – ніхто не змусить». А я й справді не знав, чого я хочу. Жити не хотів. Вмирати боявся. А пити – то було легше, ніж відчувати те все, що я відчував. Сором, злість, розчарування.

Жінка плакала, діти вже перестали розмовляти зі мною. Мати стара в селі не раз просила приїхати, а я не міг. Бо або п’яний, або роблю себе «лікування» алкоголізму в домашніх умовах, або знову п’яний. Були випадки, що прокидався в під’їзді, або в когось на кухні, де я навіть не знав, як опинився. А якось відкрив очі в приймальному відділенні лікарні, бо впав і розбив голову. Мені сказали, що мене знайшли на вулиці, без свідомості.

Та найстрашніше – це не ті падіння, не лікарі, не поліція. Найстрашніше – це момент, коли ти вже не можеш уявити собі життя без алкоголю. Коли ніщо більше не має значення. Навіть діти. Навіть життя.

Я тоді вважав, що мене ніхто і ніщо не врятує. І чути не хотів про те, що треба шукати, де в Рівному лікують від алкоголізму. Я просто вже змирився, що помру від цього. Був просто уламком людини. Порожній, зламаний, нікому не потрібний. І саме в такому стані, майже випадково, я натрапив на клініку «Матері проти залежностей».

У клініку «Матері проти залежностей» я потрапив не з власної волі. То жінка знайшла той центр і буквально силоміць запхала мене в машину. Я тоді був у черговому затяжному запої – десятий день не просихав. Стан був такий, що вже майже нічого не розумів. Руки не слухались, серце калатало так, що здавалося вилетить. Ледве говорив. Тиск як в реактивного літака, очі червоні, лице опухле. В принципі, я тоді навіть не пручався, не було сил. Мене просто завезла туди і здали в руки спеціалістам.

І от уже в клініці мені почали робити виведення з запою. Не так, як я звик – з якоюсь випадковою крапельницею на дому чи таблетками від знайомих. Тут до всього підійшли серйозно: аналізи, обстеження, контроль стану кожні кілька годин, уважність персоналу, крапельниці підібрані конкретно під мій стан, і головне – без байдужості. Я бачив, що їм не все одно.

Першій день був тяжкий. Але цього разу – не страшний. Бо я був під наглядом, і вперше не боявся, що зупиниться серце або що просто не доживу до ранку. Там мені пояснювали, що відбувається з моїм організмом. Що кожна ломка, кожен напад паніки, кожен тремор – це нормальна реакція після стількох років знущання над собою. І чомусь саме тут я це вперше почув по-справжньому. Вперше воно зайшло в голову.

Коли мені стало трохи легше я зміг вперше за довгий час подивитися на себе тверезими очима. В буквальному сенсі. І це було найгірше, що я бачив. Тоді я зрозумів, що сам не витягну. Що просто виведення із запою – не лікування. Що я живу на грані. І що другий шанс мені ніхто не дасть, якщо я сам його не візьму.

Оце і був мій перший справжній поворот. Не красивий, не героїчний, не як в кіно. Просто один напівживий алкоголік, який усвідомив: або зараз, або вже ніколи. І я вибрав «зараз». Але від самого вибору ще нічого не змінилось. Він просто був. І якби не підтримка персоналу в тій першій фазі, я, мабуть, знову б здався. Але вони там у клініці знали, з ким мають справу. Вони бачили мене до того, як я сам на себе подивився. І саме це, напевно, тримало мене на плаву ті перші дні – коли тіло вже не трясе, але всередині така порожнеча, що її ні словами, ні молитвами не заповниш.

Після детоксикації мені запропонували залишитись на повноцінне лікування алкоголізму. Це не звучало, як наказ чи ультиматум. Просто мені пояснили, що без реабілітації – всі мої попередні спроби повторяться знову. Що моя проблема не тільки в алкоголі, а в голові. І це було важко прийняти. Бо роками я звик думати, що в усьому винні обставини: робота, держава, люди, нерви, генетика, тільки не я. А тут мені сказали – ні, друже, ти сам будував свою яму, і сам маєш вилазити. Не руками – головою. І якщо не навчишся думати по-іншому, знову влетиш у те саме.

Я погодився залишитись в їхньому реабілітаційному центрі для алкозалежних. Навіть не так – я боявся повернутись назад. Вперше за багато років я усвідомлював, що ще трохи – і я просто помру. І навіть не тихо. А страшно. На підлозі, сам, в мокрих штанях, у власному бруді. Я бачив таких – бачив на вулиці, бачив у себе у дворі, бачив в лікарнях. І вперше зрозумів: я вже майже один із них.

У клініці програма була складна, але структурована. Заняття кожен день. Групові і індивідуальні. Спершу воно все здавалося безсенсовним. Я сидів на тих групах і думав: чого я тут? Що мені дасть це спілкування? Але з часом почав слухати. Потім почав розуміти. А ще потім вперше почав говорити сам. Чесно. Без брехні, без прикрас, без вигадок про «та я не такий, як інші». Бо правда була в тому, що я був точно такий самий, як інші алкоголіки. І мені від цього стало не гірше, а легше. Я більше не був сам.

Вперше я зустрів людей, які знають, що таке прокинутись з ранку і шукати пляшку під подушкою. Які знають, як воно – крутитись всю ніч в мокрому поту, бо тіло рве на шматки. Як соромно дивитись в очі дітям. Як жінка шукає в інтернеті, як вилікувати алкоголізм на форумах. І при тому тобі здається, що нікому до тебе нема діла. І як важко навіть уявити, що може бути якось інакше. Це був перелом. Бо я перестав думати, що я якийсь унікальний невдаха. Я став частиною групи – людей, які борються так само, як я.

Психологічна робота була дуже глибока. Мене питали про речі, які я не хотів згадувати. Дитинство, стосунки, страхи. Те, що я роками запивав, щоб не думати. І спершу я злився. Мовчав. Уникав відповідей. А потім сам почав відкриватись. І тоді зрозумів, що я пив не через горілку, а через біль, через внутрішній розвал, через образу на життя, на себе, на інших. І доки я не витягнув це все назовні – не було жодного шансу почати спочатку.

З часом з’явився режим. Стабільний сон, харчування, фізична активність. І мені почало подобатись це відчуття – коли ти встаєш зранку не з головою, яка розривається, а з ясним розумом. Коли можеш щось зробити, прочитати книжку, просто вийти на вулицю і вдихнути повітря – і не шукати, де в кишені гроші на півлітра. Це звучить примітивно, але для алкоголіка – це як нове життя.

Але не все було просто. Були зриви – не у вигляді алкоголю, а у вигляді думок. Хотілось втекти з цього реабілітаційного центру для алкозалежних в Рівному, здатись, кинути все. З’являлись нав’язливі ідеї, що мовляв вже досить, можна спробувати просто пити по-трохи. Але я чув це від інших – і чув, як ті, хто пробували «по-трохи», повертались ще гіршими. І тоді сам собі сказав: або зовсім, або ніяк.

У клініці мені не обіцяли дива. Мені казали чесно – залежність назавжди. Але її можна контролювати. Можна навчитись жити з нею і не давати їй влади. І я навчився. Повільно. Крок за кроком. Інколи – зі сльозами. Але кожен день без алкоголю додавав впевненості, що я ще можу. Що ще не все втрачено.

Сьогодні я не п’ю вже чотири роки. Це не диво і не казка – це щоденна праця над собою. Є спокуси, є важкі дні, є думки, з якими доводиться боротися. Але я живу. Я маю родину, роботу, спокій у голові. І найважливіше – я знову маю себе. А коли дуже важко, я приходжу до свого нарколог – в Рівному найкращому.

Я знаю, що було б, якби не клініка https://narkohelp.com.ua/vyvedennya-z-zapoyu-rivne/ «Матері проти залежностей». І я вдячний кожній людині там, хто не відвернувся, коли я сам від себе відвернувся. Особливо моїй дружині. Завдяки вам я почав жити з чистого аркуша. І якщо це вдалося мені – це вийде у будь-кого. Тільки треба зробити перший крок.