Коли я чую запитання – чи можна позбутися наркотичної залежності? Я чітко розумію, що ТАК. Адже я сам пройшов через це. Так, я колишній наркоман, так, я все втрачав, так, мало не здох, але так, я пройшов лікування наркоманії у Рівному  і пройшов його успішно. Бо я чистий вже 15 місяців. Але це все прийшло не одразу. Знаєте, я пройшов усі чотири кроки до виникнення наркотичної залежності, став наркоманом і жив (а точніше існував) так 10 років. Як я залишився живим, хто його зна…

Як все почалось? Та мабуть як у всіх. Я тоді був школярем, 15 років, і мені хотілося бути "своїм". У дворі всі щось пробували – спершу трава, потім таблетки, а далі пішло по наростаючій. Я не був якимось там гопником чи безбатченком. Навпаки, нормальна сім’я, мама медсестра, батько на заводі. Але вдома було холодно – не в градусах, а в стосунках. Ти собі живеш і ніхто не питає, як ти. А на районі – компанія, тусовки, нічні прогулянки, алкоголь, і, звичайно, дурь. Напевно, це є соціальна залежність від наркотиків…

Перший раз я курнув траву в підвалі біля школи. Сморід, бруд, але тоді мені здалось, що я попав у якийсь інший світ. Наче все навколо стало цікавішим, кольори яскравішими, а всередині – спокій. Потім були колеса. Амф. MDMA. Я ковтав усе підряд, навіть не питав, що воно. Мені було по кайфу, я сміявся, носився, відчував себе важливим.

Через півроку я вже підсадився на швидкість. Спочатку по вихідних, потім частіше. Організм швидко звик, і без дози я ставав ніким. Неозброєним оком видна була фізична залежність від наркотиків. Мене трусило, нудило, хотілось вмерти. А коли бахнеш – на кілька годин знову супермен. Я брехав всім: батькам, друзям, дівчині. Зникав на тиждень, з’являвся худий, брудний, з виряченими очима. От так як поводиться наркозалежна людина, як вам усім розповідали, от таким і був я…

У 18 я вперше вколовся. Не пам’ятаю навіть як – просто був двіж, хтось сказав "на, спробуй". І все. Далі пішов героїн. А ще пізніше – ширка з макової соломки, бо було дешевше. Я встав на голку. І тоді почалося справжнє пекло.

Всі ті розмови про те, що можна контролювати – повна фігня. Я прокидався з однією думкою – знайти бабки на дозу. Я крав у мами, брав телефони в знайомих, затирав речі з дому. Мене перестали пускати до хати. Я ночував у під’їздах, у закинутих будівлях, іноді просто на вулиці. Мене били, грабували, один раз я мало не замерз. І мені було все одно. Бо ті кілька годин після дози здавались раєм. Бо нажаль я не попав у реабілітаційний центр для наркозалежних Рівного, а продовжив… Бо я навіть не думав про це, я не думав як вийти з наркотичної залежності, я не хотів цього.

Моє тіло перетворилось на мотлох. Шкіра в плямах, руки в синяках, зуби почали випадати. Я схуд так, що кістки стирчали. Але найгірше – це не тіло, а мозок. Я перестав бути людиною. Мене не цікавило нічого, крім наркоти. Усі знайомі відвернулись. Мене видалили з соцмереж, обминали на вулиці. Я став ніким. Хтось із колишніх близьких мені натякав, що є хороше лікування наркозалежності у Рівному, але ясно що я нікого не слухав.

У якийсь момент я просто лежав на підлозі у підвалі і думав, що помираю. Мені не було боляче, не було страшно. Просто пусто. Мені здавалося, що я вже й не людина – просто якась тінь, шматок м’яса. І якщо хтось мене знайде мертвим – нічого не зміниться. Таке саме лайно, як я, дохне кожного дня. Хто я був тоді? Просто ще один нарик, який програв усе. Ось вони, наслідки вживання наркотиків.

Одного разу я ледь не здох. Не образно – реально, фізично, буквально. Було це десь на п’ятий рік мого торчання. Я вже тоді був повністю в системі. Вживав щодня, по декілька разів. Мішав усе підряд – ширку, таблетки, колеса, навіть якусь хімію, яку продавали школярам на районах. Я не вибирав, що вколоти. Якщо воно торкає – беру. Так, умене тоді були всі в купі ознаки наркотичної залежності.

Бабок не було зовсім. Я вже давно з дому виніс усе, навіть старий пилосос і металевий хрестик з кладовки. Родичі не говорили зі мною, бо вони хотіли затягти мене на чергове анонімне лікування наркозалежних у Рівному, а звісно ж посилав їх. Із друзів залишились тільки ті, хто теж валявся в тому самому лайні. Ми тусили в одному гаражі на околиці – там було холодно, смерділо горілим пластиком і потом. Але ніхто не парився, бо головне – щоб було чим бахнутись.

Того разу ми знайшли якогось “варщика”, новенького, ніхто не знав, хто він. Казали, що він з іншого району, а ширка у нього «з люфтом». Я якраз три дні був на ломці. Трусило, крутило ноги, нудило, зубами скреготав, пітливість була така, що ніби в душі стояв. Я навіть не думав. Просто взяв шприц, набрав, бахнувся у вену і ліг на брудну ковдру біля батареї.

Через хвилину мене вирубило. Не як зазвичай – типу кайф, релакс, “відлітаю”. Ні. Було відчуття, що мене тягне у якесь дно. Вуха заклало, серце застукало так, ніби зараз вирветься з грудей, а потім... почало стихати. Я ще трохи чув, як хтось бігає, матюкається, хтось плює мені в обличчя, хтось б’є по щоках. Але тіло вже не реагувало. Мені стало холодно, дуже холодно, і я реально подумав, що все – кінець. Хоч реально їдь у Рівне в наркологічний диспансер, але і він не допоможе вже.

У голові не було ні страху, ні жалю. Тільки одна думка: оце воно, отак здихають. Сам, у брудному гаражі, з голкою в руці, в оточенні таких самих зомбі. Не було сліз, не було спогадів, ніхто не пробіг стрічкою перед очима. Просто порожнеча і темрява. Я не знаю, скільки часу пройшло, але мене якось відкачали. Не повезли у наркологічний диспансер в Рівному, ні. Один із тих торчків знайшов нашатир, розтер мені груди, кричав на вухо. Я кашлянув, блюванув на себе і відкрив очі.

Я тоді не "прозрів", не згадав Бога, не вирішив змінити життя. Я просто знову захотів дозу. Мозок працював тільки в одному напрямку: вижив – значить, треба знову бахнути. Але потім, коли я йшов з того гаража, мене трусило так, що я не міг втриматись на ногах. І десь у голові вже щось починало ламатись. Щось там шепотіло “ти скоро все. Наступного разу не витягнуть, наслідки вживання наркотиків – це завжди смерть”.

Я прийшов додому – не додому навіть, а до під'їзду біля старої квартири. Сів на сходах і просто сидів. З кишені випала порожня упаковка від шприца. І я дивився на неї, як на своє відображення. Бо всередині мене теж вже нічого не залишилось – порожньо.

Після тієї історії в гаражі я ще місяць вживав. Вже не було сенсу, не було сил, просто йшов на автопілоті. Жив на вокзалі, іноді лазив по підвалах. Коли було зовсім погано – ішов у травмпункт, вдавав, що мені зле, щоб просто переночувати у теплі. Мене виганяли, але іноді залишали. Я смердів, як смітник. Люди проходили повз і хрестились. Я поводився так, як поводиться наркозалежна людина, все.

А потім мене затримали. Я крав якісь продукти з супермаркету, просто щоб щось з’їсти. В охоронців не було жалю – мене пов’язали, викликали поліцію. Я сидів у відділку, весь тремтів, бо ломка била кожну кістку. І саме там, у тій сраній камері, я вперше почув від одного хорошого копа (реально): “Є реабілітаційний центр у Рівному, “Матері проти залежностей”. Не хочеш здохнути – подай заявку”. Знаходиться він у Рівному на вул. Горохович А., б. 19.

Я не знаю, чому я погодився. Напевно, просто втомився. Жити було нестерпно, а помирати все таки страшно. Через кілька днів мене перевезли туди батьки. Я приїхав, як зомбі. Порожній, худий, без речей. Виглядав на 50, хоча мені було 25.

Цей реабілітаційний центр для наркозалежних у Рівному виглядав не як лікарня – більше як великий будинок у тихому місці, далеко від міста. Там не було ґрат на вікнах і злісних санітарів. Все було просто. Але головне – атмосфера. Там не було цього показушного "лікування" наркоманії і ціни, що викликають серцевий напад, як в інших центрах, де ти за ці гроші просто валяєшся під таблетками, і тебе ніхто не чіпає.

Тут працювали і ті, хто сам пройшов через пекло. Є тут люди колишні наркомани, алкоголіки, залежні. Вони знали, що таке прокидатися в калюжі блювоти. Вони знали, як це – красти в мами і бажати смерті. Вони не жаліли – але й не зневажали. Це було інакше. Реально інакше.

Перші тижні були важкі. Хоча мені давали препарати для лікування наркотичної залежності, тіло все ще не слухалось, кожна клітинка благала хоч трохи ширки. Але там не давали зірватись. Там ти не лежиш як овоч – тебе витягують. Розмови, розбори, терапії, робота. Постійна. Ніякого байдикування. Вранці підйом, потім програма, групи, обговорення, завдання. І це не було "психологічна маячня", як у якихось елітних клініках. Це було реально. Жорстко. Але правильно.

Найбільше вразило те, як працювали жінки-волонтерки. Вони не були лікарками, але в них було стільки сили і тепла, що хотілося не обколотись – а просто поговорити. Вони давали чай, підкидали цигарки, витирали піт з чола, коли тебе трусило. І коли дивились на тебе – то не як на гівно, а як на людину. Хоч на дні, але людину. А ще у мене був напевно найкращий приватний нарколог у Рівному – він зробив просто щось неймовірне, він зміг врятувати мене, по факту.

Я пробув у "Матері проти залежностей" 7 місяців. Кожен день був боротьбою. Але щось всередині змінилось. Я знову навчився спати без хімії. Сміятись без таблеток. Їсти не тому, що треба, а тому що хочеться. Коли я вийшов, то був іншим. Не ідеальним. Не з крильцями. Але чистим. Мені дали шанс – і я його взяв. Я не вживаю вже 15 місяців. І щоранку, коли прокидаюсь, то думаю не про дозу. А про те, що живий. І що можу бути кимось. Хоч потрохи. Але бути. І ось кому я вдячний за це – https://narkohelp.com.ua/likuvannya-narkomaniyi-rivne-luczk-reabilitaczijnyj-czentr-dlya-narkozalezhnyh-rivne/ це центр "Матері проти залежностей". Тож рекомендую усім, хто шукає лікування наркоманії у Рівному саме цей центр. Наберіть один із цих номерів – (097) 000-46-71 або (099) 000-46-71, і почніть своє нове життя без наркотиків!