Що ж, почну свою історію. Сподіваюсь буде цікаво і корисно. Не буду робити довгих вступів. Почну з того, що якось ми за потребою віддали нашу стареньку тітку у пансіонат для літніх людей у Львівській області. Але наперед скажу, що потім ми знайшли пансіонат для літніх людей у Рівному https://pansionat-blagodat.com.ua/pansionat-dlya-litnih-lyudej-rivne/ – який просто перевершив наші всі сподівання. Шкода, що раніше про нього не дізнались, але краще пізно, ніж ніколи. До речі, цей чудовий будинок для людей похилого віку, що у місті Рівне, називається «Благодать», якщо що знаходиться на вул. Володимира Стельмаха, 28a. Ну, я про все ще розкажу детальніше. Почну спочатку, коли був пансіонат для літніх людей у Львівській області. На той час ми з дружиною та донькою якраз збиралися їхати за кордон – тимчасово, але на кілька місяців. У мене з’явився шанс, якого не було раніше: проєкт, пов’язаний із реставрацією історичних будівель, у північній Італії. Робота, яку я шукав кілька років, раптом знайшла мене сама. Дружина теж мала влаштуватися на контракт у тій самій країні – вона дизайнер інтер'єру, а там у Вероні, шукали фахівця для внутрішнього оздоблення готелю в старовинному стилі. Доньці ж було лише дев’ять, але ми вирішили взяти її з собою: школа погодила дистанційне навчання, і ми сподівалися, що ця подорож стане для неї новим етапом життя, розширенням горизонтів, мовною практикою, культурним досвідом. Усе здавалося логічним, все складалося. Єдине, що нас тримало це наша тітка Олена. Вона жила з нами останні чотири роки, відколи зламала стегно і більше не могла самостійно жити, їй потрібен був догляд за пристарілими, а у Рівному ми не знали що є хороші фахівці. Моя мама до речі працювала медсестрою у приватній клініці на іншому кінці міста, а там змінний графік, постійні чергування, вихідних майже не було. Вона приїздила до нас раз на кілька днів, іноді лишалася переночувати, але на неї покластися повністю ми не могли. А батька в нас не стало вже давно – ще в моєму дитинстві. Ми залишились удвох із мамою. І тітка, мамина рідна сестра, після смерті свого чоловіка не мала нікого, окрім нас. Мені було тоді років двадцять п’ять, коли ми забрали її до себе, а про пансіонат для літніх людей навіть не думали. А я саме одружився, і хоча було непросто – маленька квартира, дитина, постійна робота, але ми прийняли її як рідну. Вона ніколи не була важкою людиною, хоча й мала свої звички: надмірно турбувалася про порядок, завжди просила складати речі певним чином, кожного ранку питала, чи я поснідав, хоч мені вже за тридцять. От, і тоді ще не було схоже, що їй знадобиться пансіонат для літніх людей. Але з роками їй ставало дедалі складніше. Вона гірше чула, плутала дні тижня, забувала вимкнути плиту. Якось залишила відчиненим кран на кухні – добре, що ми були вдома. Іншого разу не впізнала мене вранці, коли я зайшов у кімнату, дивилась, як на чужого, з недовірою. Ми почали помічати, що її пам’ять починає давати збої. Лікар припустив початкову стадію деменції, порадив більше догляду, як за пристарілими у лікарнях, уваги, стабільного розпорядку. Але в нас не було ні часу, ні ресурсу на повноцінний нагляд.
Ми довго вагалися. Я навіть відмовився від кількох короткотермінових проєктів, аби лишитися вдома й організувати все як слід. Але зрештою ми вирішили, що на час нашої відсутності – орієнтовно три-чотири місяці – краще буде знайти для тітки пансіонат для літніх людей у Київській або Львівській області, де за нею професійно доглядатимуть. Вирішальним аргументом стало те, що вночі вона пішла з квартири, не розбудивши нікого. Ми знайшли її на лавці біля під’їзду – розгублену, в халаті, з ключами в кишені. Вона не пам’ятала, чого вийшла. Звісно, ми шукали не перший-ліпший пансіонат для літніх людей, але ціни були кусючі. Ну ми моніторили відгуки, дивилися фотографії, читали форуми. І вибрали один будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів. В описі йшлося про зелену територію, індивідуальний підхід, цілодобовий нагляд, теплу атмосферу, власну кухню. Там були фото просторих кімнат, з великими вікнами, штори кольору лаванди, ліжка з білосніжною білизною. Медсестри усміхнені, на стінах – дитячі малюнки. Нас зустріла адміністраторка на ім’я Ірина, молода, охайна, чемна. Вона все показала, навіть провела на кухню, щоб ми переконалися в умовах приготування їжі. У той день тітка була у звичному стані – мовчазна, трохи розгублена, але спокійна. Вона здається й не до кінця розуміла, що відбувається. Ми привезли її туди з усіма речами: її улюблений плед із рибками, книжки, лупу для читання, родинні фото в рамці. Я особисто розставив усе на тумбочці біля ліжка, аби вона почувалася хоча б трохи як вдома. Навіть приніс їй невеличку лампу, що стояла раніше у нас на кухні – тітка любила її м’яке світло.
Перший місяць ми зідзвонювалися з адміністрацією того пансіонату для літніх людей. Нам казали, що все добре, що тітка звикла, що їсть, гуляє, читає. Потім почались якісь труднощі зі зв'язком – мовляв, технічні несправності, вони нас самі повідомлять. Через кілька днів подзвонила медсестра й сказала, що в тітки поганий настрій, що вона не хоче їсти, але загалом це нормально – адаптаційний період. Ми хвилювались, але розраджували себе думкою, що це звично для людей її віку, та й обставини не з легких. Ми продовжували роботу, підтримували зв'язок як могли. Відеодзвінків нам не дозволили – мовляв, технічні обмеження, слабкий інтернет, та й «пацієнтів нашого пансіонату для літніх людей це дратує». Дивно це все, дуже дивно.
Ми повернулися в середині січня. Я зразу зателефонував у той пансіонат для літніх людей і сказав, що хочу приїхати та забрати тітку додому. Мене запевнили, що вона вже чекала нас, що все добре, що вони зібрали речі й готові її передати. Але щось було не так і я відчував це у той день. Був холодний ранок, рипів сніг під ногами, небо низьке, мов важке, сіре. Ми приїхали на машині, я взяв з собою теплий плед, бутерброди, термос із чаєм – раптом дорога буде довга. Двері відкрила та сама Ірина, але вже не така привітна. Мовчки провела мене в хол, де пахло чимось дивним – наче ліками, старою пліснявою і хлоркою водночас. Стіни облуплені, меблі вицвілі, штори інші – брудно-сірі, важкі, напівспущені. Десять хвилин чекання, потім ще п’ятнадцять. Нарешті її вивели. І я… не впізнав. Мені здавалося, що навіть державні будинки для людей похилого віку до такого не доводять людей, ну тут просто був жах якийсь. Жінка, що стояла переді мною, була згаслим відбитком тієї тітки Олени, яку я пам’ятав. Вона схудла так, що плечі стирчали, мов кістки, під халатом. Волосся – сиве, скуйовджене, обличчя змарніле, погляд порожній. Вона дивилася повз мене. Руки тремтіли, пальці були пожовклі й тонкі, як гілки. Вона нічого не сказала. Лише дивилась, мов уперше бачить світ. Я стояв перед нею з термосом у руці, розгублений, розбитий, і не міг вимовити жодного слова. Це була не вона. Не тітка Олена, яка вишивала хрестиком, слухала радіо по вечорах і тихенько підспівувала улюбленим українським пісням. Не та, що пекла сирники на наші вихідні. Не та, що безпомилково знала, коли хтось у хаті засмучений, і приносила теплий чай без зайвих слів. Так, вона останнім часом була дуже погана, забувала, не впізнавала… Але ж ми віддавали її у пансіонат для літніх людей щоб за нею доглядали, лікували, покращили її стан. Натомість жінка, що стояла переді мною, згорблена і майже прозора, мов тінь, не була схожа на неї навіть рухами – ні жестами, ні виразом обличчя. Її очі – завжди повні спостережливості, тихого гумору, тепла – тепер були затуманені. Вона не впізнала мене. Який же тут був догляд за пристарілими?? І був він взагалі? Мене трусило. Я не розумів, як це могло статись. Як за кілька місяців людина може настільки змінитися? Хоч яким би складним не був стан, хоч які б вікові зміни не накладали свій відбиток, це не виглядало природно. Це було, ніби хтось її висушив, витиснув із неї життя. Я ледве тримався, аби не втратити контроль. В адміністрації я почув кілька стандартних фраз – про вік, про адаптацію, про «непередбачуваність вікових змін». Але все в мені кричало, що щось тут не так.
Ми забрали її одразу того ж дня з цього жахливого пансіонату для літніх людей. Я накинув на неї теплий плед, посадив у машину, допоміг пристебнути пасок – вона навіть не пручалась. Її руки лежали на колінах, як у ляльки. Дорогою вона мовчала. Вдома я відвів її до її старої кімнати, все залишилось так, як було: її крісло, поклав її плед із рибками, книжки на тумбочці. Вона повільно сіла й обвела все порожнім поглядом, мов бачила це вперше. Так, перші дні після такого того пансіонату для літніх людей вдома були важкими. Вона майже не їла, майже не говорила. Вночі іноді вставала й блукала по квартирі, ніби щось шукала. Нам довелось забрати матрац у спальню й спати поруч із нею, по черзі. Я взяв відпустку – на два тижні, потім ще. На роботі поставились із розумінням, хоча я бачив, що час іде, а справи чекають. Дружина звільнилася з проєкту, щоби більше бути вдома. Донька, вже підліток, на диво терпляче допомагала – читала їй уголос, годувала майже з ложечки, намагалася щось малювати разом із нею. Ми почали показувати її лікарям. Сімейний лікар, невролог, геріатр – всі сходились на тому, що в тій установі за нею або не доглядали, або ж давали щось заспокійливе без медичної необхідності. Вона була виснажена фізично й психічно. Але її ще можна було повернути до життя – хоча б частково. І ми не здавались, ми мали опанувати догляд за пристарілими. Знову почали вчити її пити воду маленькими ковтками. Потім – тримати ложку. Потім – розпізнавати обличчя. Вона мовчала, але слухала. Інколи кивала. Інколи навіть усміхалась. Вона дуже повільно, але оживала. Ми найняли ще медсестру на кілька годин на день. Її звали пані Надія – терпляча, добра, досвідчена. З нею тітка почала відкриватись – дивилася телевізор, просила компот, навіть пробувала писати щось у зошиті. Через місяць вона вже могла сидіти на балконі й тримати чашку чаю без сторонньої допомоги. Професійний догляд за пристарілими працював, але все ж не так, як хотілося б. Та все одно її вигляд змінився. Шкіра вже не була такою сірою. З’явився рум’янець. Очі вже не були порожні. З часом вона почала впізнавати нас. Спершу – мене, потім доньку, нарешті – навіть сусідку по сходовому майданчику, яка іноді заходила з варенням. Ми повірили в те, що зробили правильно, забравши її звідти. Але роки брали своє. Її пам’ять все одно була вже не так. Координація – не стабільною. Її здоров’я залишалось крихким. Її наче відновили, склеїли, зібрали – але вона вже не була такою, як раніше. Ми це приймали. Ми зробили для неї окремий куточок у вітальні, купили нове крісло з підігрівом, щодня читали їй уголос, опановували все більше догляд за пристарілими. Та минали місяці, донька росла, витрати зростали. Я повернувся до роботи частково – брав проєкти віддалено. Дружина почала їздити у Київ на зустрічі. Ми крутились, як могли, але грошей не вистачало. І от одного дня прийшов новий контракт. Знову Італія. Цього разу – Турин. Проєкт на пів року. З гідною оплатою, житлом і можливістю забрати родину. Ми довго радились… Донька вже була в старших класах. Це був шанс відкласти на її університет, трохи заощадити, закрити борги. Але що робити з тіткою? Брати її з собою було неможливо. Залишити саму – також. Медсестру наняти на повний день це не те зовсім, та і фінансово це було дорожче ніж пансіонат для літніх людей. Тоді ми вирішили діяти інакше, ніж минулого разу. Цього разу ми вирішили підготуватись. Дослідити все до дрібниць. Не довіряти вітринним фото й рекламним гаслам. Ми почали шукати. Не просто «пансіонат для літніх людей», а місце, де справді піклуються. Ми телефонували в десятки закладів, питали про персонал, режим, харчування, процедури. Спілкувались із родичами тих, хто вже там перебував. Їздили особисто дивитись у Тернопіль, навіть до Івано-Франківська. І саме тоді ми натрапили на пансіонат для літніх людей у Рівному «Благодать», про який я на початку писав. Спершу побачили сайт– https://pansionat-blagodat.com.ua/ – без пафосу, лаконічний, але з відеоекскурсією, справжніми фото. Потім знайшли кілька статей про цей заклад – про керівницю, яка свого часу працювала в клініці в Німеччині, а потім відкрила власний центр у Карпатах, та знає про цей пансіонат у Рівному і чудово про нього відзивалася. Потім знайшли форум, де кілька родин розповідали, як туди віддавали батьків – і не було жодного поганого слова. Ми зв’язались із однією жінкою – вона віддала туди свою маму з тяжким артритом і початковою деменцією. Розповіла, що в «Благодаті» не лише піклуються, а й працюють над відновленням – фізіотерапія, щоденні прогулянки, музика, спілкування, відповідне лікування, все як треба. І ми поїхали особисто у цей будинок для престарілих. І це було не схоже ні на один пансіонат, який ми бачили до того. Територія – затишна, огороджена. Будівля в середені сучасна, з великими вікнами, кімнати просторі, кожна з індивідуальним оформленням. У кожного мешканця – свій куточок, не просто ліжко, а місце з фотографіями, книгами, навіть з улюбленими кольорами текстилю. Персонал – уважний, не формальний. Коли ми приїхали – ніхто не поспішав показати нам презентацію, просто провели, як до родичів, сказали: «Ходіть, дивіться все, що хочете». Ми побачили стареньких, які займались творчістю, грали в настільні ігри, хтось просто читав. Медсестри не кричали через коридори – говорили спокійно, з теплотою. Кухня – своя, з запахом борщу і свіжого хліба. Ми одразу зрозуміли: це воно, це не просто пансіонат для літніх людей, це промінь життя для стареньких і хворих людей.
Ми довго готували тітку до переїзду. Пояснювали, показували фото, говорили про відношення, про те, що там я на курорті. Вона, звісно, не все розуміла, але вже була більш спокійна, довіряла нам. І ми її туди перевезли. І от минуло три тижні – і ми побачили перші зміни. Її знову стригли, обережно, як колись. Вона почала носити свої сережки з білими камінцями – улюблені! У голосі з’явилась впевненість. Вона вже могла сама замовити сніданок, попросити про допомогу. У неї навіть з’явилась подруга – пані Марія, яка колись викладала математику в університеті. Вони сиділи разом завжди й говорили про книжки, про спогади, про все на світі. Нам висилали фото, аналізи, писали про лікування, про її успіхи. Вона стала виглядати краще, ніж за останні п’ять років.
Ми зітхнули з полегшенням. Нам було страшно вдруге довірити комусь її життя. Але цього разу… усе було інакше. Ми щасливі, що знайшли нарешті кращий пансіонат для літніх людей. Телефон у них оцей (098) 859-68-72 завжди на зв’язку, все розкажуть і на все дадуть відповіді. Це реально надійне місце і ми бачимо прямо зараз дуже хороші зміни у стані тітки. Дякуємо працівникам і радимо всім тільки цей пансіонат у Рівному!
