Всім привіт! Вам пише людина з залежністю, але не як ви могли подумати (алкоголік чи наркоман) хоча у мене був один єдиний наркотик який майже погубив моє життя… Ставки. Раніше до заборони я проводив весь час у конторах, щоб жінка не бачила. Але після заборони 2019 року я думав, що кину ставки. Тобто думав, що в мене вийде таке природне лікування ігроманії. Хоча б заради близьких. Але ні жінка, ні дитина мене не зупинили і я став ставити через телефон і комп’ютер.
Спочатку це виглядало, як дрібниця. Ну типу, зайшов, поставив сотню-другу гривень на футбольчик. А-ля "Барса не може програти вдома", "МЮ ж точно заб’є", "о, тут кеф 3.4, чого б не ризикнути?". І я чесно думав, що це все під контролем. Ну програв, буває. Ну виграв, ще краще. Головне – не впадати в крайнощі. Я собі вбив у голову таку установку і жив з нею місяцями. Але з часом я почав помічати, як вона вже не працює. І що думаєте звернувся в якісь центри лікування ігроманії? Звісно ж, ні!
Мій день починався не з кави і не з поцілунку жінки, а з перевірки рахунку на букмекерському сайті. Чи пройшла ставка, чи є хоч щось на балансі, чи треба ще закинути. І це було щоранку. Потім почався етап, коли я не міг зосередитись ні на чому, поки не зроблю ставку. Робота? Почекає. Обід з сім’єю в вихідні? На швидку руку, бо матч о 14:00. Розмова з дитиною? "Та зачекай, синку, тато зайнятий". А тато не був зайнятий, татові було потрібне лікування ігроманії, про яке він навіть думати не хотів, бо не попросту не вірив навіть в існування такої проблеми. Я і не помітив, як почав жити не своїм життям, а життям матчів, коефіцієнтів, аналітики, прогнозів, стратегій, чужих порад у телеграм-каналах, які обіцяли "гарантований прохід".
Було таке, що я просипався вночі, бо в Японії проходив тенісний турнір і треба було ставити. Або ще гірше – програв останнє, і сидів до п’ятої ранку, чекаючи матчу в Латинській Америці, бо "має ж повернутись, не може все так йти в мінус". Це вже була не розвага. Це був механізм. Жорсткий, беземоційний механізм, який крутив мене, як хотів. Тільки через багато місяців, читаючи відгуки про лікування ігроманії від людей з такими ж проблемами, я зміг впізнати себе в інших хворих. А коли ти знаходишся в цьому всьому ти навіть на помічаєш як втрачаєш контроль.
Мої гроші випаровувались. Спочатку зникали залишки з зарплати, які мали йти, наприклад на подарунок жінці або нову курточку дитині. Потім зникали самі зарплати. Я почав брати кредити. "На тиждень, перекрию і поверну", – казав я собі. Але ж не перекривав. Бо виграв 500 – поставив ще тисячу. Програв 500 – поставив дві, щоб повернути. І це ніколи не зупинялось. Це була прірва, в яку я летів із задоволенням і сліпотою.
З часом почали дзвонити колектори. Я брехав жінці, що це помилка, що це не я, що мене хтось вписав коли оформляв кредит. Стандартна брехня залежної людини. Ховався по кутках, коли приходив поштар з листом від банку. Своїй мамі я сказав, що відкрив бізнес, тому прошу в борг. Друзям казав, що купую машину, тому якщо можуть, нехай кинуть пару тисяч. Вони скидали. А я програвав їх за вечір. А потім сидів і дивився на монітор, і не міг зрозуміти – як це сталося? Взагалі-то мені потрібно вже давно шукати себе лікування ігроманії в Рівному, але я навіть думати про це відмовлявся. Та я коли захочу – кину!
Я почав відчувати агресію. Реальну, тваринну агресію, коли щось йшло не так. Я міг жбурнути телефон об стіну, як тільки чув фінальний свисток, який означав, що ставка знову не зайшла. Я міг розбити комп’ютерну мишку, вдарити кулаком по столу, кричати на екран, звинувачувати всіх – суддів, тренера, форварда, який "не забив з метра". Але не себе. Я ніколи не звинувачував себе. Бо я ж не винен. Це вони. Я лише вболівальник, а не гравець. Хоча я був стовідсотковим гравцем. Азартним гравцем. Ігроманом. І щоб це повністю зрозуміти, мені треба було лише почитати про лікування ігроманії відгуки пацієнтів. Можливо (лише можливо!) до мене щось тоді дійшло, але я був настільки в собі впевнений, що в мою голову навіть близько такі думки не приходили.
Хоча було пару моментів, коли я справді думав зупинитись. Після великого програшу, після сварки з жінкою, після того, як син підійшов і сказав: "Тату, ти злий став". Але не зупинявся. Чому? Бо ще є шанс відігратись. Бо ще один раз – і все буде по-іншому. Бо ж я вчився на своїх помилках, я вже знаю, як ставити. Так я собі казав. І знову йшов у бій. Тобто я думав, що от там декілька місяців тому, чи півроку, чи рік – це я був ще зелений в справі ставок, але тепер я – ОГО-ГО-ГО! До речі, це теж ознака, що потрібне лікування ігроманії.
Я перестав дивитись футбол просто як футбол. Для мене вже не існувало гравців, емоцій, гри. Була тільки статистика, фора, тотал, обидві заб’ють чи ні. Я міг сидіти і годинами вивчати, хто коли травмувався, хто в якій формі, хто скільки кутових подає. Але я не був аналітиком. Я був хворий. Я був залежний.
Одного разу я продав телефон, щоб зробити ставку. Уявіть рівень – я продав власний смартфон, з якого слідкував за перебігом ігрових подій, залишився з якимось старим кнопочним, але головне – ставка зроблена. Дивився на комп’ютері. І що? Програш. І що далі? Нічого. Тільки порожнеча. І сором. Жахливий, липкий сором, який не відпускав. Але навіть він мене не зупинив.
А почалося все з того, що я просто хотів трохи підзаробити. Думаєте, я тоді уявляв, що через кілька років буду в боргах, з розбитою родиною, без друзів, з порожніми очима? Та я навіть близько про це не думав.
І знаєте, найстрашніше – я тоді все ще вірив, що зможу відігратись. Хоча повинно було почати з нуля, віддавати борги і паралельно проходити лікування ігроманії в Рівному.
Перший справжній "дзвіночок", який змусив мене хоча б задуматись, що так далі не можна – це коли жінка просто зібрала речі й поїхала до мами. Без криків, без істерик, без скандалів. Просто спокійно, якось по-страшному тихо сказала: "Я більше не можу жити з тінню. Тобі потрібен центр лікування ігроманії". Вона мала рацію. Я не жив. Я існував у режимі: "де знайти гроші – на що поставити – як відігратись".
Через кілька днів мені написав старий знайомий з села, який колись жив по сусідству, а потім переїхав у гори. Написав типу: "Чув, що в тебе проблеми. Хочеш – зведу до одного чоловіка. Він не лікар, але знається на таких речах". Зрозуміло, що йому про мене розповіла жінка. Я спершу подумав, що це якась маячня. Але потім подумав інакше: а що я втрачаю? Грошей нема. Родини нема. Друзів нема. Дно вже поруч. То може, справді, хоч спробувати? Як мені стало відомо цей чоловік проводить лікування ігроманії гіпнозом і різними заклинаннями. Я людина максимально приземлена, але чого б і ні?
Приїхали на стару, потріскану хату серед гір. Навколо – сосни, які гнуться від вітру. Тиша глибока, така, що аж у вухах дзвенить. Вийшов чоловік – не старий, але виглядав так, ніби в нього на плечах двісті років досвіду. Міцний, сухий, з такими очима, що здавалось, він тебе вже прочитав, ще не встиг ти нічого сказати. Сказав просто: "Зайди. Все зробимо".
У хаті пахло сушеною травою, димом і чимось гірким, але не неприємним. Було темно, але не страшно. Він посадив мене на старий дерев’яний стілець, приніс якусь миску з водою і просто почав щось говорити. Не голосно, не шепотом. Просто говорив, як хтось розповідає казку на ніч. Але я нічого не розумів.
Тривало це хвилин двадцять. Може пів години. Я сидів і дивився у воду. Потім він просто сказав: "Готово. Тепер їдь додому. Не думай про це. Живи, як жив. Тільки без тої чортівні. І не заходь на ці ігри три дні. А далі – сам вирішиш". Ось таке було мольфарське лікування ігроманії гіпнозом.
Я не знав, що сказати. Було відчуття, що нічого не змінилось. В голові було порожньо. Ніякої магії, ніякого "Ого! Все пройшло!". Нічого. Я просто подякував, попрощався і поїхав.
Вдома я був сам. І знаєте, я справді три дні навіть не думав про ставки. Ні разу не зайшов, не відкрив, не згадав. Четвертий день – трошки смикнуло. Типу "а що там сьогодні грають?". Але я втримався. Прогулявся. Почитав щось в інтернеті. Навіть поїв нормально.
А потім прийшов п’ятий день…він був останнім днем моєї "свободи". Я не витримав. Пальці самі відкрили браузер, сайт завантажився, і все – поїхали. Один клік – і я знову на гачку. Це навіть не було "я прийняв рішення повернутись". Ні. Воно просто сталось. Я прокинувся з думкою "може, просто гляну", а вже через годину сидів з червоними очима, дивився матч якихось узбекських клубів і ставив останні сто гривень, які мали бути на продукти. Знову.
Жінка вже не поверталась. Дзвінки сина – холодні, короткі. "Привіт, тату… як ти?… добре, бувай". Мене не було в їхньому житті. І я сам себе втратив. Все більше і більше було моментів, коли я просто хотів зникнути. Заснути і не прокидатись. Не було сил. Не було надії. Тільки бажання поставити, виграти, відігратись. Але кожен новий програш ще глибше вбивав мене в землю.
Я не пам’ятаю, як дійшов до того моменту, але пам’ятаю, що просто одного ранку сидів на кухні, не вмиваючись, не ївши добу, і в голові виникла думка: мене треба десь закрити в якомусь центрі лікування ігроманії. Не просто "зупинитись", не "поговорити", не "ще раз спробувати". Мене треба ізолювати від усього. Бо сам я вже нічого не контролюю.
Я почав гуглити клініки. Було багато варіантів – дорогущі, з пафосними назвами, з обіцянками за тиждень вилікувати, з фото басейнів і готельних номерів. Але все виглядало нещиро. Я шукав щось інше. І натрапив випадково на доволі простий сайт (narkohelp.com.ua) клініки в Рівному – "Матері проти залежності". Назва здалась дивною, трохи навіть наївною. Але щось в ній зачепило. Відгуки про лікування ігроманії – прості, не куплені. Люди писали свої історії без прикрас. Я зателефонував по номеру з сайту (097-000-46-71).
Поговорив з адміністратором. Вперше за довгий час я не брехав. Сказав усе, як є: "Я – залежний. Я не можу вже сам". Мені відповіли спокійно: "Приїжджайте на Горохович, 19. Ми знаємо, як допомогти. Але працювати доведеться вам". Клініка – не схожа на лікарню. Це був дім. Персонал – не "всі в білих халатах", а звичайні люди, але з очима, які бачили таких, як я, вже сотні. І знали, що з нами робити.
Перші дні були найважчими. Детокс. Без телефонів. Без інтернету. Без нічого. Тільки я, чотири стіни, інші залежні – з алкоголем, наркотиками, ігроманією. Цікаво, що були і ті, хто приїхав до них на лікування ігроманії в Рівне з Тернополя, Києва, Одеси, Калуша, ще з якихось міст і містечок. І раптом я відчув: я не один. Це було неймовірне відчуття. Бо за останні роки я вже перестав вірити, що хтось може мене зрозуміти.
Далі – групова терапія. Розмови. Сльози. Зізнання. Кожен з нас відкривав свою душу. Спочатку це здавалося неможливим – говорити вголос про сором, брехню, крадіжки, борги, зради. Але коли почав – не міг зупинитись. Бо в кімнаті сиділи люди, які бачили ті самі сни. Які розуміли, що значить "остання ставка", яка ніколи не буває останньою, як і доза.
Працювали з психологами. Індивідуально. Глибоко. З дитинства витягували те, що стало фундаментом залежності. Я дізнався багато про себе. Про свої комплекси. Про потребу контролю. Про самотність, яку я глушив ставками.
Була навіть арт-терапія. Я малював. Я, дорослий мужик, який останній раз щось малював у школі, сидів з фарбами й замальовував, як виглядає моя тривога. Це було дико, але це частина лікування ігроманії.
І день за днем, тиждень за тижнем, з мене виходило все зайве. Все оте липке, брудне, що тримало мене на дні. Лікування ігроманії тривало більше двох місяців. І це були, як би це дивно не звучало, найчистіші дні мого життя. Я прокидався не з думкою "де гроші", а з думкою "як я сьогодні відчуваю себе?". І це було нове. Частину шляху я пройшов в стаціонарі, а потім ходив амбулаторно.
Виписувався я з клініки вже іншим. Зі знанням, що залежність – частина мене, яка буде поруч завжди. Але тепер я знаю, як з нею жити. Як тримати її під контролем. І що я не один.
Станом на сьогодні – 2,5 роки чистоти. Жодної ставки. Жодної спроби. Жодного "гляну, що там грають". Це мало? Можливо. Але для мене – це ціле життя.
Мене досі тягне. Інколи. Особливо вечорами, коли сам. Але тепер я вмію зупинитись. Вмію сказати: "Ні". І це найбільше, що я виніс з "Матері проти залежності".
