Вирішив написати свої відгуки про лікування від алкоголізму, щоб ті, хто думає що це невиліковно чи ще шось, зрозуміли що не все так однозначно. От моя історія. Я пив багато, дуже багато. Не просто вечорами по пляшечці пива, я пив системно, по-справжньому, з повною самовіддачею, як спортсмен перед олімпіадою)) Ранок починався не з кави, а з 100 грамів «щастя», інакше руки трусило так що не міг навіть запальничку влучити. І що, думаєте хоч раз подумав  де в Рівному лікують від алкоголізму? Нііі… Був період коли прокидався і перше що робив – шукав, чи з вечора не залишилося хоч ковтка, хоч запаху спирту в повітрі. Навіть пляшки нюхав. Серйозно. Спочатку воно все виглядало безневинно. Там стопка, тут пивце, за компанію, бо днюха, бо п’ятниця, бо зарплата. А потім почалося: бо втомився, бо день важкий, бо начальник муд*к, бо жінка дістала, бо просто в голову стукає порожнеча. І так плавно, непомітно ця срана чарка стала єдиною відповіддю на будь-яке питання. Радість – п’ємо. Печаль – п’ємо. Байдуже – п’ємо. А далі вже просто автоматично, бо інакше тіло кричить, піт пробиває, руки тремтять як у старого діда з паркінсоном, а думки такі що хочеться стрибнути з балкона.

Я думав що контролюю, що ніколи мені не знадобляться ніякі центрі лікування алкоголізму. Ну бухну і що? З ким не буває? Всі мужики п’ють! Та я ще навіть краще тримаюся ніж багато хто. Так собі казав, коли в понеділок вже був настільки в сраці що не міг вставити ключ у двері. Але вважав що то нічого такого, не треба мені лікуватися, тим паче що чув тоді про побічні ефекти від кодування від алкоголізму, типу воно тільки вбиває. Отож потім понеділки стали продовженням неділі. А середи як вівторки, тільки з перегаром сильнішим. Працювати? Та нафіг треба. Або мене гнали, бо приходив «в ноль», або сам кидав – робота ж не вовк, у ліс не втече. Казав, що не цінують, не поважають, я не для цієї рутини. А сам ішов і заливався по вуха.

У хаті бардак. У холодильнику нічого, крім недоїдених закусок і пляшки чогось мутного, що колись лишилося від когось. У гаманці або порожньо, або монети, які разом шурхотять, як останній шанс. Я вже навіть не вибирав – пив усе, що палало і не питав звідки воно. Самопал? Та хоч бензин, аби вставило. Мати ще тоді коли я тільки починав ковзати, казала, сину ну зупинись ти ж себе гробиш, давай знайдемо лікування алкоголізму в Рівному! А я ржав у відповідь. Ржав прямо в очі. Типу, та шо ти розумієш, стара?. Вона плакала, хрестила мене, ходила до батюшки, замовляла молебні, шукала тих знахарок із села, що нашіптують. А я у цей час валявся в хаті з перегаром як скунс і намагався дістати грошей на чергову пляшку. Крав у неї з гаманця… так, крав, у власної матері. Потім ще й кричав, коли вона плакала… та ти сама винна, чого ти мені не допомагаєш нормально? Тільки і хочеш мене запхати у якийсь наркологічний центр в Рівне…

А жінка... Що тут сказати. Спочатку вона намагалася. Витягувала мене з підворіть, вела до себе додому, мила мене, прала мої смердючі речі, поїла борщем. Потім ультиматуми. Мовляв або ти знаходиш лікування від алкоголізму в м Рівне, або ми розходимося. А я... я тільки злився. Бо хрін хтось має мені вказувати, як жити! Вона не розуміла що для мене бухло це не просто звичка, це вже все. Це як орган. Відріж і я здохну. Я кидався словами, матюкав її, обзивав, трощив усе підряд. Бо думав що вона проти мене. Що всі вони проти мене. І тільки горілка за мене.

Потім пішли серйозні заміси. Вони тобто мати й жінка, мене намагалися тягти на лікування до нарколога у Рівне. То клініка, то якийсь центр лікування алкоголізму, то якесь «психологічне очищення». То до бабки, то до психіатра. Раз навіть поліцію викликали, бо я дебошив, а вони думали, що мене треба провчити. Відвезли до якогось лікаря нарколога у Рівне, той колупався в паперах, вколов якусь хімію, потім сказав типу вип’єш – серце стане. Ага, щас. В ту ж ніч перевірив. І шо? Живий, здоровий, п’яний у драбадан. І ще й гордий! Казав, ось, бачите? Обман. Ідіоти!

Кодування від алкоголізму – смішна тема тоді для мене була. Один раз погодився на якийсь гарячий укол від алкоголізму ціна якого була просто космічна… бо пообіцяли смартфон і відчепитися на місяць. Прийшов туди, сиджу, слухаю якогось дєда в халаті, а в голові лише одне – коли вже це закінчиться, я йому покажу, що не такий дурний. Вколов, щось там почитав, щось втирає про страх смерті. А я йому в душі дулю. Вийшов, купив півлітру, випив і пішов додому як переможець. Смисл життя повернувся… Я казав собі, що вони мене хочуть зламати. Що їм вигідно, щоб я був як усі – тупий, безвольний, сірий. Щоб на роботу, з роботи, в маршрутці, з авоською, з борщем, з телевізором і шкарпетками. А я не такий. Я не корюся. Я живу як хочу. А хочеться бухати. І все. Усі їхні спроби «врятувати», запихнути мене у наркодиспансер в Рівне це спроба зробити з мене овоча. А я не овоч. Я б**ха особистість! Коли вони починали говорити про групи підтримки, про 12 кроків, про нове життя, про те що є якесь лікування алкоголізму гіпнозом в Рівному я просто вставав і гримав дверима. Чи кидав щось об стіну. Писалося воно мені з високої гори. Мені б сто грамів і норм, і все забувається.

Мене не зупиняло нічого. Ні те що руки трусилися, ні те що кілька разів обісрався просто в хаті. Ні те що друзів не лишилось бо всім остогидло мене витягати з гівна. Ні те що сусіди вже за очі мене алконавтом кликали. Ні те що дивився в дзеркало і не впізнавав себе. Там не було мене. Там був якийсь покруч, опухший, зі скляними очима, облізлою шкірою, з рота тхнуло, як із смітника. Але мені було по***. Бо була пляшка. І поки вона поруч світ не такий вже й поганий. А інші хай самі собі шукають лікування алкоголізму – хоч Рівненська область, хоч Чернівецька, та куди хочте туди і йдіть… І я пив. День за днем. Рік за роком. Як проклятий. Як закодований навпаки. Як той хто вже давно втратив усе але навіть не помітив цього.

І так я жив далі. Це правда все, історія ця не вигадана, вона як жива рубана рана яка довго гноїлася, смерділа а потім дивом почала гоїтись. Отже тепер слухайте уважно бо далі буде про найгірше і найкраще, що зі мною сталося. І мої відгуки про лікування алкоголізму в Рівному.

Після всіх тих років бухла, зневіри, злиднів і ненависті до себе, до всіх навколо, до життя прийшов момент коли я вже реально не жив. І не помирав. Я просто тлів. Як бичок затиснутий у щілину між пальцями, що вже не гріє але ще чадить. Останні кілька місяців перед тим як усе змінилось були як фільм жахів без бюджету. Хата розвалювалася… стіни в цвілі, підлога липка, у вікнах плівка замість вікон. У кутку смерділи речі які я давно мав би спалити. Я не мився тижнями. Взагалі. Прокидався у своїй жовчі, блювоті, в сечі, і йшов далі бухати. Якесь дике животіння, не життя. Грошей не було ні копійки… вже і телефони попродавав, і стару апаратуру здав у ломбард, і навіть куртку поміняв на пляшку. Зимою. Мінус десять а я в кофтині з чужого плеча яку знайшов у підвалі. При тому все одно думав що наслідки після кодування від алкоголізму це найгірше.. Ну а шо алкоголіку говорити, там все уже…

Потім почав лазити по смітниках. Серйозно. Не стидаючись. Там і хавка була, недоїдки, просрочена ковбаса, піца з викинутої коробки. Там і бухло… раз знайшов майже повну пляшку перцовки, яку хтось викинув. П’ю, а вона к*рва вже кисла як оцет. Але вставляє і цього вистачає. Одного разу мене витягли з-під мосту. Було люто холодно, я валявся в кучугурі весь мокрий босий. Хтось викликав швидку. Очнувся в лікарні, не в центрі лікування алкоголізму а в простій лікарні, обмороження на ногах, палець на правій нозі почорнів. Врачі сказали або відріжемо, або гнитимеш. А я думаю та хай гниє. Мені вже все одно… Після того мене ніхто не забирав. Мати відвернулася, жінка подала на розлучення, друзі давно відписалися. Мене виписали з лікарні як безхатька. Віддали якийсь одяг із гуманітарки, дали на дорогу пакет гречки й сказали «далі сам». Я пішов назад на вокзал. Там вже всі свої такі ж, як я. Побиті, обісрані, без імен і документів і навіть на якесь безкоштовне лікування алкоголізму – ні ви шо, на в якому разу. Ми варили чай у бляшанках, грілись біля труби, курили бичі з підлоги. Десь тоді я вперше реально відчув що я дно. Без перебільшення. Дно не метафора, а фізичний стан. Я – тінь що дихає. І то не завжди.

А потім отак зовсім неочікувано зламалася система. Не знаю як це пояснити. Я одного разу впав на асфальт, просто впав, вдарився потилицею, лежав і думав що вже не встану. Люди ходили повз, ніхто не зупинявся. Крім одної жінки звичайної, років сорока, яка була не в формі, не в мундирах, не в масці порятунку... Вона просто сіла біля мене й сказала що знає куди мене можна відвезти. Я думав що то якась секта або дурдом ну або якесь безкоштовне лікування алкоголізму після якого я точно дам дуба. Але погодився. Бо сили вже не було навіть відмовитись. Хотілося просто десь сховатися, хоч на день. Вона дала мені позвонити. До матері. Потім каже, що знає один чудовий центр лікування алкоголізму у Рівному. Дала матері кілька номерів як зрозуміло що це номери того центру (097) 000-46-71 і (099) 000-46-71. Знаходиться він на вулиці Горохович А. 19. І головне що каже жінка що вона сама там лікувалася а тепер допомогає іншим. І не могла просто так пройти повз мене. Вмовила матір мене туди відвезти. А це було мабуть і не складно бо я зовсім був безсилий щось сам робити, якось чинити опір.

Так я потрапив у центр лікування алкоголізму «Матері проти залежностей». Назва спочатку викликала сміх. Типу, що це за хрінь? Матері? Але з часом я зрозумів, що то не просто назва то суть. Там не було тих звичайних лікарів у халатах які читають мораль. Не було кодів, уколів зі смертельним залякуванням чи втирань що ти лайно. Там були жінки – прості, звичайні, з сіл, з міст, різні, але з однією рисою… в їхніх очах було співчуття. І любов. І сила. Та якої мені так не вистачало все життя. Усі вони були як матері які втратили своїх синів у пеклі алкоголю й тепер рятували чужих. Без зверхності, без жалю, без «ти сам винен». Просто ти тут, ми з тобою, давай почнемо.

Перший тиждень лікування алкоголізму у Рівному тут я тупо спав і їв. Організм ламало як у наріка. Піт, блювота, судоми, думки про те щоб утікати й знову напитися. Але мене тримали… не силою, не замкам а присутністю. Просто були поруч. Готували мені чай, приносили чисту одежу, садили поруч і мовчали. А потім розмовляли. Але не за життя, а просто так як із людиною. Я забув, як це коли до тебе ставляться наче ти не сміття. Потім почалися зустрічі. Я слухав історії таких самих як я і їхні відгуки про лікування від алкоголізму. Хтось розказував що сидів, хтось валявся в канаві, хтось ледь не зарізав свою матір у білій гарячці. Але вони всі вже тверезі. Змінилися. Очі інші. Жести спокійні. Вони не гралися в успішних вони просто були собою. І я почав вірити потроху. Було важко дуже. Не один раз хотів усе кинути, послати їх усіх і піти. Але щось у мені ламалося. Не різко але тріщини пішли. Десь уперше за багато років я заплакав. Не від болю а від того що мені хтось сказав – ти не покидьок, ти просто загубився. Але ми знайдемо тебе разом.

Це не було якесь магічне перетворення. Це було болюче очищення, як голими руками вигрібати гниль із душі. Але я почав змінюватися, лікування алкоголізму почало давати свої плоди. Повільно, через піт, сльози, сором, злість. Але почав. І от з того моменту все пішло інакше.

Минув рік. Потім ще трохи. І я тверезий. Повністю. Без зривів. Без думок типу тільки ковток. Без тяги. Я не кодований, не зашитий, я просто більше не п’ю. І не хочу. Більше того я не уявляю, як узагалі міг жити в тому пеклі. Я ніби воскрес. Я повернувся до життя. Виписався з центру лікування алкоголізму іншим. Відновив документи, знайшов роботу почав допомагати іншим. Жінка повернулася. Не одразу, не легко але ми почали з нуля. Мати знову дивиться на мене з гордістю, не зі страхом. Я сам собі вже не огидний.

Можеш вірити можеш ні але я вилікувався завдяки ним – https://narkohelp.com.ua/likuvannya-alkogolizmu-rivne-czina-vidguky/ Я більше не раб пляшки. Я людина. І це можливо. Навіть якщо ти вже валяєшся в ямі зігріваючись від труби й втративши всіх, навіть себе… вихід є. Мене врятували і тепер я знаю точно, врятувати можна будь-кого. Як колись мене.