Якщо ви не знаєте, що зробити, щоб чоловік не пив горілку і взагалі щоб ваша близька людина кинула пити ЗОВСІМ, то не варто опускати руки. На прикладі моєї історії хоча б подивіться. Мій чоловік був страшним алкоголіком, але у центрі лікування алкоголізму в Рівному  йому допомогли, тільки там лікарі змогли його вилікувати. Але не ми не одразу про нього дізнались. Він пив доволі довго – майже з тих пір як я народила. Спочатку це було невинно, як мені тоді здавалося. Келих пива після роботи, іноді декілька літрів у вихідні, особливо якщо приходили друзі або був якийсь привід. А привід знаходився завжди – день народження далекого знайомого, футбольний матч, втома після важкого тижня, просто гарна погода або навпаки – похмура, яка «просить сто грам». Я тоді була молода, щойно стала мамою, більше думала про дитину, підгузки, безсонні ночі, а не про те де в Рівному лікують від алкоголізму. Його пиво здавалося чимось нормальним. Так, трохи дратувало, коли він повертався додому з запахом алкоголю говорив голосніше, ніж треба, або хропів так, що я не могла заснути. Але я не вважала це великою проблемою. Всі чоловіки час від часу випивають, казала я собі. Це – чоловіче… Але поступово все почало змінюватися. Він перестав чекати вихідних. Почав «розслаблятися» майже щовечора. Якщо раніше це було пиво, то з часом на столі з’явилась горілка. А коли я запитувала, навіщо йому так багато, він сердито відповідав – Це не твоє діло. Я працюю – я і вирішую, як мені відпочивати. Мене ці фрази ранили, але тоді я ще вірила, що це тимчасово. Що він зміниться, от тільки дитина підросте, стане легше, все стабілізується. Я терпіла і навіть не думала починати шукати лікування від алкоголізму в м Рівне.

Потім було перше справжнє смертельне похмілля. Він не встав на роботу, лежав у ліжку цілий день, з температурою, тремором у руках, просив грошей на «поправитись». Я не розуміла, чому йому так погано – він же не такий старий, щоб його так ламало. Але все одно дала. Мені було страшно бачити його в такому стані. Це вже не був мій чоловік – це був хтось інший, залежний, слабкий, агресивний у своїй безсилості. Після того випадку я почала рахувати дні, коли він пив. Потім – дні, коли він не пив. І швидко зрозуміла: тверезих було менше. І… можливо знайти варто наркологічний центр у Рівному… Але страшно це все було. Кожна спроба поговорити з ним завершувалась скандалом. Він звинувачував мене в контролі, у недовірі, в тому, що я не поважаю його як чоловіка. Бували дні, коли я сама починала вірити, що може я й справді тисну на нього. Але потім приходив черговий вечір – і знову запах перегару, і знову мовчазне сидіння перед компом з пляшкою в руці, і знову байдужість до всього, що відбувається довкола.

Той страшний запій почався несподівано і тоді вперше я почала шукати виведення з запою в Рівному. Я не одразу зрозуміла, що це вже не просто чергова п’янка. Все почалося після зарплати. Він отримав гроші, сказав, що піде з друзями «випити по одній». Не прийшов додому ночувати. Я нервувала, дзвонила – телефон був вимкнений. Повернувся на другий день ближче до обіду, ледве тримався на ногах. Я не кричала, не сварилась, просто мовчала. Мені здавалось, якщо я промовчу, він сам усвідомить, наскільки низько впав. Але я помилилася. Він пив ще три дні підряд, не виходив з дому, не їв нічого, лише запивав спиртне водою. Його трусило. Очі були каламутні, він ледь говорив. Вночі у нього почались галюцинації – він бачив якихось людей, чув голоси, просив мене їх вигнати. Я не знала, що робити. Лише тримала дитину якомога далі від нього. А на четвертий день, коли він знепритомнів у ванній, я почала шукати виведення з запою на дому в Рівному і викликати лікарів. Лікарі приїхали як звичайно повільно, втомлено. Один з них був молодий, інший – явно досвідченіший, але обоє дивилися на нас, як на черговий випадок. Укололи щось, щось сказали про інтоксикацію, печінку, нервову систему. Сказали, що краще б поклали його в центр лікування алкоголізму, але якщо він сам не погодиться – вони нічим не можуть допомогти. А він не погодився. Махнув рукою мовляв усе нормально. Але нормально не було. Він мучився ще кілька днів. Не міг встати з ліжка, не їв, лише пив воду і час від часу щось шепотів. Потім наче трохи прийшов до тями, навіть встав, з’їв суп. Я подумала – все, він злякався, ця ситуація зіграла в нього на те як викликати відразу до алкоголю. Зрозумів, як близько був до смерті. Почне нове життя. Ми впораємось. А через тиждень, рівно через тиждень після того, як зляг від страшного запою, він знову зустрівся з друзями. Вони сіли у нього в гаражі, включили щось своє, дістали горілку. І все пішло по колу. Після того тижня, коли він знову почав пити, ніби нічого й не було, я зрозуміла, що більше не можу плекати ілюзії. Те, що здавалося мені тимчасовим, чимось, що можна пережити або перетерпіти, перетворилося на спосіб життя. Його – і мій водночас. Він уже не просто вживав алкоголь – він у ньому жив, і йому потрібен був уже самий настоящий наркодиспансер у Рівному шукати. Але з кожним роком ситуація ставала дедалі гіршою. Поступово, непомітно, але невідворотно він спивався. Його життя крутилося лише навколо пляшки. Усе інше – родина, робота, навіть власне здоров’я – стало другорядним або зовсім зникло з поля його уваги. Спочатку ще були періоди просвітлення, хоча про кодування він і слухати не хотів, говорив типу побічні ефекти від кодування від алкоголізму ще гірші... А так ще було… Тиждень-два тверезості, коли він раптом починав щось лагодити в домі, возити дитину в садочок. Я кожного разу ловила себе на надії, що можливо зараз він зрозумів. Що може це кінець п’янству. Але потім хтось з друзів телефонував або заходив «на п’ять хвилин», приносив пляшку, і все починалося знову. Оці «п’ять хвилин» тривали тижнями. Він зникав – або фізично, або емоційно. Навіть коли був поруч, то ніби десь далеко, за якоюсь скляною завісою, через яку вже не проходив ні мій голос, ні прохання хоча б до нарколога у Рівному якогось сходити, ні навіть сльози дитини.

Я почала шукати допомоги. Читала все, що могла знайти: форуми, медичні сайти, історії інших жінок які давали таблетки щоб чоловік не пив горілку, різні відгуки про лікування від алкоголізму. Я дзвонила у клініки, шукала наркологів у Рівному, навіть домовлялася з одним лікарем щоб приїхав додому. Але чоловік відмовлявся лікуватися. Йому завжди було «нічого страшного», він казав, що не алкаш, що може зупинитись у будь-який момент. А коли я наполягала, починалися сварки. Гучні, болючі, з образами, з лясканням дверима. Він ішов з дому – іноді на день, іноді на тиждень. Повертався брудний, з подряпаним обличчям, із запахом дешевого самогону, і виглядом людини, що давно втратила себе. Я мила його, витягала з ліжка, годувала з ложки. А потім усе повторювалось. Одного разу він пішов «провітритись» після чергової сварки. Я була впевнена, що знову десь нап’ється і повернеться через кілька днів. Але пройшло три дні, п’ять, тиждень – а його не було. Телефон не відповідав. Я обдзвонила всіх, кого могла, ходила до поліції, навіть в морги телефонувала. У мене не було спокою ні вдень, ні вночі. А на одинадцятий день він сам прийшов. Його привели двоє незнайомців, обірваного, зламаного, схудлого, із синцем під оком. Виявилося, він з кимось посварився в якійсь «точці», його побили, вкрали гроші й документи. Спав під під’їздом, поки хтось із мешканців не впізнав і не викликав допомогу. Тоді я знову благала його звернутись до нарколога у Рівному, до психолога, піти куди хоч небудь на лікування алкоголізму у Рівненській області може... Але він відмахувався, мовляв, усе під контролем.

Ще один випадок стався зимою, коли він упав у сніг і ЗЛАМАВ руку. Випив зранку, пішов у магазин за черговою пляшкою, підслизнувся, гепнувся так, що не міг піднятись. Лежав на морозі майже годину, поки його не знайшли. Мене викликали в лікарню. Я побачила його в коридорі травмпункту – очі в склянці, уся права сторона тіла в синцях, рука зігнута неприродно. Лікарі казали, що ще трохи – і було б обмороження. Я плакала, не знаючи, що більше болить – його тіло чи моя душа. Я дуже хотіла його кудись відправити на лікування алкоголізму у Рівному і ціна була вже не важлива… Але ж він уперся рогом. З часом він став втрачати друзів, бо навіть вони не могли терпіти його п’яних виходок. Був випадок, коли він побився зі своїм найкращим другом через пляшку – буквально. Один зламав другому носа, потім вони мирилися, пили разом, знову сварилися. Якесь замкнуте коло абсурду. Але для нього це була вже єдина реальність. Роботу він зрештою втратив. Коли в черговий раз не прийшов і не подзвонив, йому просто не дали повернутися. Я тоді думала – от воно, дно. Може, тепер отямиться і піде на якесь кодування від алкоголізму у Рівному? Але ні. Він пив ще більше, бо не треба було вставати зранку. Увесь день проводив на дивані, в футболці з плямами, з цигаркою в зубах, з порожніми очима. Навіть комп уже не вмикав. Просто сидів – і пив. Як рослина, як фантом. Я пробувала шантажувати – казала, що піду з дитиною. Пробувала умовляти, пробувала бути ніжною, пробувала бути жорсткою. Іноді він, ніби прокидавшись, погоджувався на консультацію, навіть приходив у кабінет нарколога у Рівному – але сидів там, мовчки дивлячись у стіл і потім більше туди не з’являвся. Кілька разів я сама возила його до нарколога у Рівне, і він обіцяв почати лікування «з понеділка», але кожен понеділок починався з похмілля. Історії можна було б збирати у книжку – тільки не смішну, а страшну. Якось він забув дитину в садочку. Просто не прийшов забрати. Я затрималась на роботі, а коли приїхала – мій син сидів на лавці біля входу з заплаканими очима. А мій чоловік у цей час лежав вдома на підлозі, з порожньою пляшкою поруч, і навіть не пам’ятав, що мав за нею піти. Іншого разу його затримала поліція – бігав голий по вулиці, бо вирішив, що його переслідують. Сусіди ще довго косо на мене дивились, а я опускала очі і соромилась навіть виходити на вулицю. Моєю єдиною мрією було щоб він ліг у центр лікування алкоголізму, все. Але ж його не заставиш…

А ще були безкінечні борги. Він брав гроші під мій паспорт, закладав техніку, вкрав обручку моєї мами, яку я берегла як святиню. Я знайшла її потім у ломбарді. Там сказали, що він сам її приніс. І рік за роком я дивилася, як він зникає. Не вмирає фізично – а стирається, зникає, випаровується, як залишки людини, яку я колись любила. І залишалася тільки оболонка – зла, брудна, втомлена, озлоблена на весь світ, що нібито його не розуміє. Я знала, що без лікування від алкоголізму він не виживе. Але змусити його було неможливо. Він тільки злився, кидав речі, йшов з дому, лаявся. А я чекала. Не тому що була слабкою – а тому що більше не знала, що ще зробити.

Все змінилося в момент, коли я вже майже змирилася. В якийсь день, коли не залишалося ані сил, ані сліз, я натрапила на інформацію про центр лікування від алкоголізму у м Рівне «Матері проти залежностей» – https://narkohelp.com.ua/likuvannya-alkogolizmu-rivne-czina-vidguky/ Це був звичайний вечір – він знову десь бродив п’яний, вдома було тихо й пусто, тільки дитина спала в кімнаті. Я сиділа на кухні з телефоном у руках і бездумно гортала стрічку новин, поки мені не висвітилася стаття про жінок, які боролися за своїх близьких і деякі з них у своєму житті чого тільки не пробували, навіть давали краплі від алкоголізму без відома хворого, що до речі дуже небезпечно. І от там була згадка про центр у Рівному. Він знаходиться на вулиці А. Горохович, 19. На сайті я знайшла два номери: (097) 000-46-71 і (099) 000-46-71. Зателефонувала наступного ж дня. Не сподівалась на багато. В голові все ще крутились спогади про байдужість лікарів, яких я викликала для виведення з запою у Рівному, про ті візити до наркологів у Рівному, які нічого не давали. Але тут усе було інакше з самого початку. Зі мною говорили не просто як з жінкою, яка має проблемного чоловіка, а як з людиною, яка пройшла через справжнє пекло. Слухали. Не давали порожніх порад. Вони запропонували спробувати зробити одну зустріч з ним – без тиску, без примусу. І я вмовила його. Самій досі важко повірити як – напевно, тому, що він тоді був у такому стані, що вже не міг опиратися. Він був виснажений, погляд згаслий, плечі опущені. У машині, дорогою до центру лікування алкоголізму, він мовчав, але не пручався. Ту першу зустріч я пам’ятаю як крізь туман. Він сидів навпроти психолога, спершу дивився в підлогу, щось бурмотів, ніби виправдовувався. Але фахівець не тиснув. Говорив спокійно, без осуду, але точно. Казав прості, чіткі речі – про залежність як хворобу, а не «гріх» чи «слабкість», про те, що біль, який ми несемо в собі, шукає виходу. І про те, що це не питання сили волі – це питання лікування від алкоголізму професійно. Що можна жити інакше. Не кращим, а зовсім іншим життям.

Я не повірила, коли він погодився на лікування алкоголізму у Рівному в стаціонарі. Не одразу, не того ж дня – але через тиждень. Коли сам подзвонив. Уперше за стільки років – не з вимогою чи прокльонами, а з проханням. Ще ніколи він не виглядав таким втомленим і, водночас, таким щирим. І ми поїхали.

Його прийняли у стаціонар програми повної реабілітації. І саме там його вчили жити наново – як дитину, що щойно народилася. З ним працювали не лише кращі наркологи Рівного, а й психологи, арт-терапевти, групи підтримки. І так минуло дев’ять місяців. Дев’ять місяців, які для мене були ніби нова вагітність – тільки вже не з дитиною, а з надією на відродження нашої родини. І він повернувся… Я дивилась на нього і не впізнавала – не тому, що він був іншим зовні, а тому, що я відчувала поруч чоловіка, якого давно втратила.

З того дня він не п’є. Не разу. Ми не ховаємо пляшок, не уникаємо розмов про минуле – навпаки, він сам іноді згадує, що з ним було, і що він ніколи туди не повернеться. Він пішов працювати, спершу на просту роботу – охоронцем, потім влаштувався на будівництво, потім – у фірму, де цінують його відповідальність і тверезість. Він сам завів нових друзів – з тих, хто теж пройшов через залежність, а потім через лікування від алкоголізму у Рівному теж.

Наш син тепер має батька – справжнього, живого, уважного. Той, хто колись забував забрати його з садочка, тепер водить його на футбол, допомагає з домашніми завданнями. А я... я вчуся довіряти знову. Любити знову. Не як раніше – а глибше, зріліше, через все, що ми пройшли. Вперше за багато років у нашому домі тихо – не порожньо, а спокійно. Ми можемо сидіти разом на кухні, пити чай, дивитися у вікно – і мовчати без страху. Ми живемо.