Ох не однаково мені...

Найстрашніше, коли ти вже не знаєш хто свій, а хто чужий. Коли знайомі теж під підозрою. Коли те, що було зрозумілим і запланованим перестає бути таким. Коли, єдиним аргументом стає сила... 

Мені моторошно спостерігати, як освічені друзі шукають зброю. Мені боляче дивитися, як моя чотирьохрічна донечка бавиться у війну. Мені прикро слухати юних хлопчаків та дівчаток, котрі з наївними очицями розповідають мені про демократію та якусь там Європу. Котра неодмінно настане. Неодмінно... Але чи саме в Україні вона настане для них?

Я ніколи не вважала себе боягузкою. Навпаки, часто робила такі речі, на котрі ніхто не наважувався. Та зараз я боюся. Боюся за енергію, котру народ вклав у ІДЕЮ. Боюся, що кров, котра була пролита. Боюся, бо розумію, що наші сили не рівні... 
Але я вірю у справедливість. Вірю у те, що Бог не дає випробувань, котрі неможливо витримати. 

Отож, я МОЛЮСЯ ЗА ТЕБЕ, МОЯ УКРАЇНО...