Віктор Винник, гурт «МЕРІ» про Секс і Любов, котрі прекрасно можуть жити один без одного та Дискотеки, котрими не роблять Революції

Ірена: Сьогоднішній концерт – це якийсь особливий авторський проект? Гурт «Мері» представлятимеш лише ти, Вікторе? Як виникла така ідея? Які очікування від такого формату?

Віктор: Останній такий концерт був дуууже давно. З чого розпочинаються гурти? Хтось купив, подарував, чи вкрав гітару і почали збиратися на кухнях, щось там наспівувати, награвати на трьох акордах. Серед «нормальних» пісень, які в той час були актуальні: Beatles чи «Дим сігарєт с мєнтолом...», вставлялися ще свої.  Всі присутні з сумним видом збиралися, підбадьорювали, звісно, кажучи, що граєш ти дуже класно. Та ти розумів, що вони підбадборюють тебе з почуття солідарності.

Ірена:  На кухнях? То ви круті. Я то зазвичай зустрічала таких музикантів у під’їздах. 

Віктор: На кухнях вчилися. А у під’їздах – то вже по ділу. Це така серенада по-українськи. Ми ж бо по різні сторони барикади стоїмо. Я теж ходив по під’їздах, чого гріха таїти. У ньому безпечніше, бо співаючи серенади під вікнами, є небезпека схопити щось на голову від «вдячних» сусідів.

Хотілося вийти на велику площадку, використати електрозвук, щоб ревіли гітари, був ритм-сексі. Здавалося, що отак грати на гітарах на кухні будь-хто може.

І мрії юних хлопчаків з кухні таки вийшли у широкий світ. За роки нашої творчості ми отримали і великі майданчики, і дуже великі. І забувся звук акустичної, трішки розстроєної гітари, інтимність цих душевних посиденьок. З’явився маленький потяг життя, котрий поїхав по рельсам. І ті кухні зникли. І вже нікому не приходить у голову просто дати тобі в руки гітару і сказати: «А зіграй-но нам щось».

І напевно, у самого так і не дійшли би руки до організації такого «авторського проекту», але добре, що знаходяться ті, хто підбиває на таку інтимність.

Повноцінний, електричний концерт – це можливість сховатися, за звуком, ревом інструментів, своїми колегами. Маніпулюєш енергією зали, але завжди маєш секунди на відновлення. У акустичних авторських проектах ти ніби оголений нерв – повністю відкритий для слухачів, глядачів, котрі до того ж знаходяться надзвичайно близько, у порівнянні зі звичним форматом. І така інтимність, переконаний, дає можливість повернутися до себе, непізнаного, давнього, чи забутого. Отримати нові емоції, чи відновити сповнені сентиментів давні відчуття. Думаю, що бажання повертатися і відроджувати такі давні відчуття – це ознака вікових змін, зрілості. Для мене це неодмінно цінна щабель.

Я орієнтований на концерті провести гарно час. І для мене це показник. Тому ми принципово граємо наживо. Якщо навіть звук не зовсім хороший, чи відверто паскудний, все одно живе звучання дає відчуття відкритого нерву. Можливо це пафосно, але це – рок-н-ролл.

Ірена: Тобто музика для тебе – це хобі?

Віктор: Коли хобі переростає у професію – це сумно. Я би хотів вірити, що музика – це моє хобі. Та для мене не важливо, як це називається, головне, - що я отримую. І не стільки у матеріальному сенсі, скільки у психоемоційному.

Я багато чого люблю робити, але хіба можна з усього робити хобі, чи справу життя? Я дуже талановито лінюсь – це теж велика частина мого єства. Звісно, не гарно казати який ти щасливий. Та я росту в своїй впевненості, що я займаюся тим, чим повинен займатися і це робить мене одним з небагатьох людей на планеті. Більшість подавлює у собі своє начало, своє призначення. Мені поталанило йти своєю стезею.

Ірена: Ти фаталіст?

Віктор: Я кон’юктурний фаталіст. В залежності від ситуації. Бо ж ми усі помремо, то і робити не варто нічого, по суті. Це такий глобальний фаталізм. А я керуюся постулатом: «Боже дай силу змінити те, що я можу змінити і мудрість прийняти те, чого змінити не в силах». Ось такий прикладний фаталізм мені властивий.

Ірена: Буває, що виникають такі моменти, коли ти входиш в «кризу душі»? Не хочеш нічого робити, нікуди йти, нікого бачити? Що для тебе узагалі «криза»? Зокрема творча.

Віктор: Як відчути творчу кризу? На заході гурт підписує контракт, котрий зобов’язує видати умовно два альбоми за рік: якісних, наповнених, на достойному рівні. І звукозаписуючу організацію не цікавить, яким чином це буде втілено. Ось такі рамки можуть ввести у творчу кризу. Нажаль, у нас шоу-бізнес працює кустарно, як кому заманеться. Так ніби стихійно торгують з бардюрів. Допоки у нас не буде шоу-бізнесу, у західному розумінні цього слова, доти говорити про творчу кризу смішно. Пишеться і пишеш. Ні, то особливо і не переймаєшся. Тим паче, що завжди можна повернутися до давніх напрацювань, котрих, звісно, є маса.

Поширеною є ідея, що самотність, як Дамоклів меч висить над усіма людьми. У нема того відчуття. Навпаки, часто у мене виникає потреба бути одному.

Лікарі кажуть, що коли у тебе поганий настрій, психо-емоційне негативне виснаження не потрібно тримати це у собі. Краще виплеснути назовні. Відірватися «на райончікє». Але я поступаю інакше. Ізолюю себе. На день-два, як правило вистачає такої аскези. Не люблю виплескувати на інших людей свій негатив. І не поважаю тих, хто чинить так по відношенню до мене.

Ірена: У багатьох чоловіків з віком виникає ідея чіткого розмежування стосунків: секс, сім’я, продовження роду. Все може існувати окремо одне від одного. І вже ідея кохання, щирості та глибини любовних відчуттів відходить у небуття. Та побутує думка, що стан творчості нерозривно повязаний з відчуттям закоханості. Чи відмічаєш ти за собою такий зв’язок? Чи дозволяш ти собі закоханість задля творчості?

Віктор: Не зважаючи на мій «прєклонний возраст» я досі без сім’ї. Тому, звісно, певним чином мене це характеризує. Я не вважаю це досягненням. Навпаки – це більше мінус. Кажуть, будь-що ніколи не пізно, але дещо таки буває пізнувато. Бо дитячими хворобами потрібно хворіти у дитинстві. Та я все ж переконаний, що ті, хто стверджує, що їм необхідний стан закоханості, напевно, все таки лукавлять задля виправдання своєї життєвої позиції. У музиці тема лише одна: любов-нелюбов. Для того, щоб творити мені не потрібно перебувати у стані закоханості. Я лінивий, але місцями спостережливий. Як з підводного човна звучить команда: «Підняти перископ!», так і в мені вмикається зацікавленість. І я бачу, що роблять інші. Я не аналізую. Просто видаю те, що виходить, те, що відскановуюю своєю увагою. І лише опісля даю тому назву.

Секс і любов прекрасно можуть жити один без одного. Звісно, краще, щоб вони були разом, але не завжди бувать співпадіння.

Любов повинна бути у житті. Просто для того, щоб це відчути. Але не значить, що якщо людина стверджує, що любить свою жінку і навіть доводить це іншим, що це насправді так і є.

Ірена: «Як ви можете робити концерти, коли така ситуація в країні?»: питання, котре звучало напередодні організації події. Чи є у тебе внутрішня потреба долучатися до того дійства, котре відбувається? І чи бачиш ти сенс у самопросуванні за рахунок Революції?

Віктор: Презентація альбому відбулася 30 січня і я отримав багато цвяхів-каміння у свій бік з цього приводу. І якби я був зареєстрований у соцмережах, то однозначно від мене видалилось би купа «друзів». Абсолютно переконаний, що війна не війна, а орати треба. Звісно, це трагедія, що загинули люди. Але без цього неможливо. Будь-яка зміна – це щось первіснообщинне. Виросло покоління, у котрого почало з’являтися нарешті розуміння Незалежності. Те, що було дане нам 23 роки назад і те, з чим ми досі не знаємо достеменно, що робити.

Наш гурт не виступав на Майдані. Хоч і кликали. Я вважаю, що не можна плутати дискотеку і революцію. Адже остання покликана щось таки змінити у кінцевому рахунку. А піснями того не зміниш. Можна по-різному відноситися до Руслани, але вони би досі водили хороводи, якби кількох пацанів то не вкурвило і вони не сказали: «Та йдемо щось робити!».

І для мене страшно думати, що коли вбивали тих людей, у той самий момент хтось на Майдані співав. І після того говорити, що ми піснею вас здолаємо, безглуздо. Проти сили має бути сила. Коли починається бійка, то пісня не аргумент. І хоч у нас є пісні, котрі сприймаються патріотично, наприклад «Сестра», вони створені не для того, щоб зробити якийсь псевдопіар. Звісно, Вакарчуку, піар не потрібен, але коли якісь молоді гурти виходили на сцени Майданів були реальні ситуації, що мало не до бійки  доходило, хто йтиме першим. Я не переварюю це ще з 2004 року. Спростерігаю за артистами, і багато хто з них сприймав це реально, як можливість. Звісно, не кожного дня виступаєш перед багатотисячною аудиторією. Вони думають, що це щось дасть. Брехня! Не дасть!

Час пісень пройшов. Кожен має займатися своєю справою. І не плутати воєнну передову зі сценою.

Дякую за чесність та відкритість. Дякую за пісні та творчість. І за те, що живете СВОЇМ життям. Надихаючи своїм прикладом тих небагатьох, хто теж навчився підіймати перископ з підводної лодки своєї свідомості.