Ех, ну шо ж. Вітаю. Мені зараз 43 роки, я з Рівного. От якби мені років десять назад хтось сказав, що я колись сяду і буду писати про свої запої та відгуки про наркологічні клініки, ще й в Одесі, та і по всій країні майже, я б тільки поржав. Зараз можу спокійно сказати, що багато років був конкретним алкашем, хоча раніше за такі слова міг і в морду дати. Я думав, що головне гроші додому приносити, а як я відпочиваю, то вже моя справа, я ж все таки уже дорослий. І тільки зараз розумію, скільки всього просрав, поки так розсуждав.

Перший наркологічний центр і роки постійних запоїв

Перший раз мене завезли в наркологічний диспансер коли мені було 29 років. Я тоді працював на складі будматеріалів. Починав вантажником, потім став комірником, відповідав за прийом товару, накладні та відвантаження. Робота нормальна була, зарплата теж більш-менш. А бухати почав ще років у 23. Спочатку після роботи по пиву, на вихідних горілочка з хлопцями. Але я ніколи не міг випити двісті грам і піти додому. Мені треба було до останнього сидіти, а на другий день обов'язково похмелитися.

Перший серйозний запій почався після того, як кум купив старого Фольксвагена. Ну треба ж було обмити машину. У суботу сіли в гаражі, а закінчив я аж наступної п'ятниці. На роботу не ходив, начальнику брехав, що температура. Жінка знайшла мене в гаражі опухшого, ледве живого. Ввечері стало ще гірше… Серце вискакує, руки трусяться, холодний піт, а вночі почало здаватися, що хтось ходить по квартирі. Дружина злякалася, викликала швидку. Так я вперше опинився в наркологічній клініці. Там мене привели до тями. Я обіцяв, що більше ні краплі, навіть сам у це вірив. Але через три тижні пішов до знайомого на день народження й знов забухав на два дні. Після того почалося моє ходіння по «найкращих» наркологічних клініках України. Лікувався в Рівному, возили мене в Луцьк, один раз звертався до наркологів у Києві, коли був у відрядженні. Скільки разів робили виведення із запою навіть не порахую. Разів п'ятнадцять точно, а може, і двадцять. Десь лежав декілька днів, десь лікарів додому викликали. Жінка вже краще за мене знала, кому дзвонити, коли я знов доп'юся.

У 35 років зі складу мене попросили. Через знайомого влаштувався в транспортну фірму, займався вантажними перевезеннями. Типу домовлявся з водіями, оформляв документи, спілкувався із замовниками. Часто їздив у відрядження – Київ, Львів, Тернопіль, Одеса... Платили непогано, але алкоголь і там мене дістав. Бувало, зранку купував маленьку пляшечку, бо руки трусилися. Думав, що ніхто не бачить, хоча всі давно все розуміли.

Поїхав в Одесу по роботі, а потрапив у наркологічну клініку «Вектор Плюс»

В Одесу я вперше поїхав у 39 років. Нє, я був до того вже в Одесі, але давно і не по роботі, а чисто відпочивав. А тут мені треба було розібратися з вантажем, який затримався на складі, оформити документи та домовитися про доставку. Начальник відправив мене з напарником Андрієм на три дні. Так я перед поїздкою я майже місяць не пив! Думав, що вже можу себе контролювати. Ну от, в перший день нормально попрацювали, а ввечері хлопці запросили посидіти в кафе. Замовили рибу, картоплю, горілку. Я спочатку відмовлявся, а потім подумав, та що там мені буде? Один раз живем!.. Через годину вже сам розливав по чарках... Наступного ранку Андрій будив мене на зустріч, а я навіть голову підняти не міг. Він поїхав сам, а я пішов у магазин, щоб купити похмелитися. На третій день Андрій уже матюкався, бо я підставив його з роботою. По ітогу він поїхав у Рівне, а мене залишив у знайомого одесита Сергія, з яким ми раніше працювали. Сергій жив на Черемушках. Спочатку думав, що я просто перебрав, приносив мінералку, бульйон. А потім побачив, як мене трусить, як я не можу нормально встати й постійно прошу випити. Тоді й сказав, типу, братан, ти себе так угробиш, давай шукати виклик нарколога додому в Одесі шоб якось не за всі гроші світу.

Він знайшов «Вектор Плюс» – Сергій зателефонував і домовився шо приїде лікар. Я ще бурчав, що не треба мені ніякої наркології, але сам уже розумів, що сам не вигребу. Отак я вперше прокопався від алкоголю в Одесі. Мене розпитували, скільки пив, як давно, чи лікувався раніше. Я спочатку почав брехати, що днів чотири випивав. Сергій аж засміявся, типу ти кого дуриш, ти вже більше тижня не просихаєш. Коли мені стало легше, я познайомився з Нацинцем Вадимом Йосиповичем. Тоді ми обговорили, що просто вивести з запою недостатньо, треба займатися самою залежністю. Але залишатися в Одесі в наркологічному центрі і лікуватися я відмовився. Думав про роботу, дружину, кредити... Та й страшно було признати, наскільки все серйозно. Але перед від'їздом зберіг номери «Вектор Плюс» у телефоні – 0637185454 і 0977185454. Сергію ще сказав, що більше такого не повториться. Приїхав додому, начальник дав останній шанс, дружина майже не розмовляла зі мною. Я знов пообіцяв зав'язати.

І майже два місяці дійсно не пив.

Останній страшний запій і друга поїздка в Одесу вже у наркологічний диспансер

Зірвався на дні народження одного з наших водіїв. Я сидів із колою, всі підколювали, що став спортсменом, а я відчував себе дебілом. Потім хтось запропонував випити хоч одну чарочку за іменинника. Ну я й випив, мене довго вмовляти не треба. Наступні одинадцять днів згадую уривками... Жінка забрала дочку й поїхала до батьків. А я сидів удома, виходив тільки за бухлом та сигаретами. Частину грошей, які ми відкладали на ремонт кухні, пропив, ще частину роздав якимось знайомим. Одного ранку прокинувся на підлозі біля дивана. У квартирі смердить перегаром, навколо пляшки, на столі недоїдки. Пішов у ванну, глянув у дзеркало – морда опухша, очі червоні, руки ходуном. Навіть зуби нормально почистити не міг. Я просто випав тоді. Сорок років мужику, а живу як останній бомж… Подзвонив дружині, попросив приїхати. Вона сказала, що допоможе викликати нарколога додому, але додому поки не повернеться. І сказала типу, я більше так не можу, або ти щось робиш зі своїм алкоголізмом, або живи без нас, типу, дістало.

Мені знов допомогли і поставили крапельницю від похмілля. Але цього разу я навіть не радів, коли стало легше бо розумів, що все пішло коту під хвіст. З роботи звільнили, дружина пішла, грошей майже нема. Сидів удома й не знав, що робити далі. І тут через кілька тижнів подзвонив Сергій з Одеси. Спитав, як справи чи ще працюю в логістиці. Я розказав, що мене поперли. Він запропонував приїхати, допомогти йому з документами по перевезеннях, трохи заробити, ну і я погодився. Але коли купував квиток, уже думав про «Вектор Плюс». Номери у мене досі були збережені. І я розумів, що цього разу треба їхати не но крапельницю, а на нормальне лікування, в нормальний центр реабілітації наркозалежних і Одесі.

Чи змінилось моє життя після «Вектору Плюс»?

Наступного дня як приїхав я зв'язався з клінікою. Знову зустрівся з Вадимом Йосиповичем Нацинцем, розказав, що сталося після першого звернення, як зірвався, втратив роботу, як дружина пішла. Уже нічого не приховував, бо самому осточортіло брехати. Цього разу погодився на стаціонар. І добре хоч що не потрапив у Одеський обласний наркологічний диспансер, а саме сюда, у «Вектор». Хоча й не скажу що було легко. Спочатку ходив злий, як собака, мене все бісило, хотілося то курити, то кудись іти, то просто забрати речі й поїхати додому. Особливо важко було говорити про сім'ю та всі мої запої. Але найважче було згадувати дочку. Колись вона бігла до дверей, коли я приходив із роботи, а потім почала ховатися в кімнаті, якщо чула, що тато п'яний... Я ж довго вважав, що нічого страшного не роблю, бо її не бив. А тепер розумію, скільки страху їй приніс. З дружиною почали потроху спілкуватися до речі. Спочатку короткими повідомленнями. Я вже не обіцяв, що все буде ідеально, бо вона таких обіцянок наслухалася на все життя. Просто розказував, що продовжую лікування і хочу нарешті жити нормально.

Зараз я тверезий і продовжую працювати над собою. Не хочу кричати, що назавжди переміг алкоголь, бо колись уже був дуже самовпевнений. Але тепер хоча б розумію, з чим маю справу. Про «Вектор Плюс» і Вадима Йосиповича Нацинця відгуки у мене тільки найкращі. Шкодую тільки, що не погодився на лікування ще під час першої поїздки в Одесу. Може, тоді не втратив би роботу, стільки грошей і нервів рідних. Але… Головне рухатися далі.