Як гарно, коли тобі не соромно, що зараз твереза. Хоча мені досі соромно за те, як я жила до цього… Відразу скажу, я не пройшла різні центри лікування алкоголізму, як багато хто. Мені відразу допомогли в медичному центрі https://narkohelp.com.ua/nashe-likuvannya-alkogolizmu-u-rivnomu-vidguky-i-porady-likariv/ «Матері проти залежностей». Отже, мене звати Ірина, маю 38 років. У мене є син – Назар, йому 13. Бухгалтер з досвідом, квартира в кредит, чоловік пішов ще кілька років тому, коли я як він сказав «почала трохи втрачати себе». Тоді я вважала, що він просто не витримав побуту і сімейного життя. Тепер я знаю – він не витримав мене. Точніше мій алкоголізм. І неможна сказати, що він не питався мені допомогти. Він шукав де в Рівному лікують від алкоголізму, але я лише робила собі новий коктейль (горілка + Живчик) і сміялася. Я не можу точно назвати день, коли все почалось. Бо починалось воно, як і в багатьох: повільно, тихо, ніби нічого страшного. Спершу – келих вина ввечері після роботи. Для розслаблення. Потім – два. Потім я почала брати вино не тільки на вихідні, а й посеред тижня. Коли хтось говорив, що це залежність – я сміялась. Я ж працюю, виглядаю нормально, доглядаю сина, все встигаю. Я ж не алкоголічка. Мені навіть ніколи не було потрібне виведення з запою.

З часом ті «келихи» стали чимось, без чого я не могла завершити день. Але саме дійсно все стало серйозно, коли потім без алкоголю я не могла розпочати день. Тому шо почались ранкові похмілля – голова гуде, руки трусяться, апетиту немає. Щоб зібратись, я придумала собі «способи»: трішки коньяку в каву, півшота перед душем. Я вважала, що все ще не страшно, все ще в межах норми. Ну і думки не думала про якесь платне чи безкоштовне лікування алкоголізму.

Я навчилась ховати пляшки. Спершу це були рештки вина в кухонній шафці. Потім з’явився коньяк – за рушниками у ванній. Потім пляшка під підкладкою сумки. Було навіть таке, що одну пляшку тримала в морозилці – щоб ніхто не знайшов. А коли було потрібно, то клала її в мікрохвильовку і типу я щось підігріваю, а сама розморожувала спиртне… Це вже були не жарти, але я все ще твердила собі, що я просто втомлена мама. Що в кожного є своє.

На роботі я все ще трималась. Але ставало все важче. Я сиділа над таблицями і бачила, як цифри розлазяться перед очима. Було, що забувала пароль до комп’ютера або плутала звіти. Колеги почали питати, чи я не хвора. Я сміялась: «недоспала». Насправді просто було пекельно з похмілля. Іноді я перед роботою пила, щоб «вирівнятись». І тоді все було нормально – рівно настільки, щоб дотягнути до обіду. А ввечері – знову. Щоб розслабитись. Щоб заснути. Кодування? Хтось якось розказував про побічні ефекти від кодування від алкоголізму – то я навіть про таке думати не хтіла.

З Назаром все ставало складніше. Він ріс, розумів більше. Бачив. Ставав замкнутий. Перестав обійматись. Відвертався, коли я підходила. Я бачила це і боліло. Але замість говорити з ним, я пила. Бо інакше не могла. Була страшна втома – не фізична, а внутрішня. Ніби я постійно жила під водою. Там, де все тисне, де немає повітря, де ніхто не чує, навіть якщо ти кричиш. І тільки алкоголь давав відчуття, що ти ще живеш.

А потім стався той день, який я не забуду ніколи. Це був звичайний ранок. Я встала, зробила чай, прикинулась, що добре почуваюсь. Випила одну, іншу чарку. Назар збирався до школи. Я пішла в коридор, щоб подивитись, чи є дещо в сумці. І все – темрява. Прокинулась я вже на підлозі. В голові – гул, все в тумані. І наді мною стоїть Назар. Мовчки. Без сліз, без крику. Просто дивиться. Довго. А потім підійшов мій брат (він в ту ніч ночував у нас) і забрав його. І я залишилась лежати. Принижена. Розбита. Як Андрій (брат) потім розповідав мені, я була в устілку п'яна. Тоді він здається чи не вперше сказав, що треба шукати, як викликати відразу до алкоголю.

Я не знаю, скільки ще могла так тягнути. Але саме після того я зрозуміла – далі буде або лікарня, або труна. І нічого між. Я не витягну ще один рік такого життя. А тим більше – Назар не повинен цього бачити.

Через день я знайшла в інтернеті https://narkohelp.com.ua/nashe-likuvannya-alkogolizmu-u-rivnomu-vidguky-i-porady-likariv/ клініку «Матері проти залежностей». Назва здалась мені майже знущальною, бо я давно вже не відчувала себе матір’ю. Але почитала відгуки про лікування від алкоголізму в цьому центрі і подзвонила. Мене вислухали. Без моралі, без оцінок, без «а чим ти раніше не думала». Просто сказали: «Можемо допомогти. Приїжджайте. І не зволікайте».

Я приїхала через два дні. Вже твереза, але тряслася як осиковий листок. Я зайшла у двері клініки й не знала, на що чекаю. Було страшно. Але страх був не через сам центр, не через лікарів, а через те, що я вперше в житті визнала: я не можу собі допомогти. Я слабка. І я не контролюю власне життя. Це був момент, коли ти вже навіть не прикидаєшся. Коли вже немає сил вигадувати версії. Коли просто хочеш, щоб тебе хтось взяв за руку і сказав: «Тепер зупинись. Далі ми поруч». Мене зустріли дуже спокійно. Без запитань «чому так пізно», без зневаги. Просто подивились, як я почуваюсь, оформили документи й одразу ж провели на обстеження. Тиск був дуже високий, пульс шалений. Тіло трусилось. Я ніби була твереза, бо вже два дні нічого не пила, але симптоми були такі, що сама би я вдома не витримала.

Перші два дні – суцільний туман. Крапельниці, медикаменти, перевірки. Я спала уривками, прокидалась від пульсу в горлі, від паніки, від тремору. Але головне – що я була не сама. Я знала, що тут є медики, які тримають стан під контролем, і якщо щось піде не так – мене врятують. Я вперше за багато років була в безпеці. Хтось з пацієнтів сказав, що тут найкращий наркологи в Рівному. Це було обнадійливо. На третій день до мене прийшов психолог. Ми просто говорили. Без шаблонів. Він не питав, «що ти зробила не так», а питав: «що з тобою відбувається». Я мовчала хвилин п’ятнадцять. Бо не знала, з чого почати. Але потім – як прорвало. Я плакала. Говорила про Назарчика, про самотність, про сором, про відчуття нікчемності. Я думала, що мене осудять. Але психолог просто слухав. І казав: «Це нормально. Ви живі. І це вже добре».

В клініці був режим. Мене змушували снідати, обідати, вечеряти – за графіком. Я не хотіла їсти. Але їла. Бо треба. Було враження, що тіло не розуміє, як жити без алкоголю. Як засинати. Як спілкуватись. Як дихати. Але поступово воно вчилося. Як дитина, яка тільки встає на ноги. Почались групові заняття. Спершу я сиділа мовчки. Дивилась на інших людей і думала: «Я не така, як вони. Я краще трималась. Я ж не валялась у під’їздах». Хтось приїхав на лікування алкоголізму з Острогу, з Дубна, з Мирного, ще з якихось міст, і в них були такі історії, що захитаєшся… Але чим більше я слухала їхні історії – тим більше розуміла: я така сама. Ми всі просто по-різному падали. Хтось – одразу, а хтось – повільно, непомітно, але результат той самий. Самотність. Втрата себе. Відчай. Згодом я почала говорити. Сором залишився, але з’явилась інша емоція – полегшення. Вперше мене хтось слухав не для того, щоб осудити чи дати пораду. А просто – щоб бути поруч. У групі я знайшла підтримку, яку роками не відчувала ніде. Жінки, які втратили все і почали з нуля. Випили все, що могли, а тепер будують нове життя. Ми були різні, але у нас була спільна мета: вижити. Жити. І більше не тікати.

Особисті консультації з психологом теж дали багато. Ми говорили про мої стосунки з матір’ю, про батька, якого не було, про те, чого я так боялась усе життя. Я зрозуміла, що алкоголь був лише симптомом. А хвороба – в голові, в душі. Я не лікувала біль, а його заливала вином. І коли алкоголь прибрали, біль залишився. Його треба було прожити. Без наркозу. Без втечі. Інколи хотілось зірватись. Дуже. Було, що ночами сиділа в палаті і просто давила себе подушкою – від злості, від паніки, від безсилля. Але була твереза. І кожного такого ранку я прокидалась трохи сильнішою. Трохи більш живою.

В клініці на лікуванні алкоголізму я пробула майже два місяці. І за той час у мені щось змінилось. Не одразу. Але точно. Вперше я відчула, що моє життя – це не тягар, а можливість. Що я маю право на тверезість, на стосунки з сином, на нормальне майбутнє. Що я не проклята. І не зламана назавжди.

Перед випискою ми мали індивідуальну розмову з куратором. Вона сказала: «Ви зробили головне – визнали, що хворі. І почали лікуватись. Але тепер – справжній тест. Бо реальне життя починається не тут, а за воротами клініки». І дійсно: перші дні після наркодиспансеру в Рівному були найважчі. Всі запахи, звуки, звички – все нагадувало про колишнє життя. Руки самі тягнулись до старих звичок: чашка кави – і думка, що раніше до неї був ковток коньяку. Вечір – і думка, що раніше це був час «відпочити з вином». Але я трималась. Щодня. Головне рішення – не пити сьогодні.

На роботу я вийшла спершу на неповний день. Було важко, бо всі знали – і всі мовчали. Хтось дивився з жалем, хтось – з насмішкою. Але я не виправдовувалась. Я робила свою роботу. Тихо. Чесно. Краще, ніж колись. І потроху мене знову почали сприймати не як «ту, що пила», а як людину, яка живе нове життя.

Тепер я живу інакше. Не ідеально. Не без труднощів. Є дні, коли дуже хочеться втекти. Коли накриває страх, що я все зіпсую. Але тоді я згадую, якою я була. І я не хочу туди повертатись. Я вже не шукаю щастя в пляшці. Я його шукаю в тому, що прокидаюсь з ясною головою. Що в мене тепер є субота без похмілля. Що я чую сміх Назарчика – і розумію його. Що можу поїхати до мами, не ховаючи очі. Що я живу. 2,5 роки тверезості – це не кінець історії. Це щоденна робота. Але тепер я не сама. В мене є група. Є люди, які підтримують. Є Назар. Є я – нова, неідеальна, але чесна. А ще в мене є нове кохання.

Якщо хтось зараз читає це і думає, що в нього немає виходу – ви помиляєтесь. Вихід є. Не простий. Не швидкий. Але він є. І все починається з рішення пройти лікування від алкоголізму. Одного єдиного рішення: «я більше не хочу жити так». А далі – день за днем. І воно вдається.