Якщо ви не знали, чи можна позбутися наркотичної залежності, то я як колишня наркоманка скажу – так можна. Але. Головне знайти тих, хто на цьому добре знається, це мають бути професійні лікарі, по іншому просто ніяк. Щодо мого досвіду – я не одразу знайшла таке лікування наркоманії у Рівному, навіть у Луцьк їздила одного разу. Коли я вперше попала на анонімне лікування наркозалежних, я сиділа на наркоті вже як 4 роки. Сиділа на всьому, шо тільки під руку траплялося. Починалось з дурного – з марочок, потім на траву підсіла, думала, ну це таке, всі курять. А потім якось так вийшло, шо попробувала соль. Ну ти понімаєш, шо воно дає. Політ такий, шо ноги не чуєш. Дні йшли як у тумані, все як у кіно, тільки з поганим режисером. За ті чотири роки себе в дзеркалі не впізнавала. Очі вивалені, шкіра як пергамент, синці під очима – як ніби хтось бив, хоча ніхто й не торкався. Волосся клоччям, зуби сипалися, спати не могла днями, а коли й засинала, то марення снилися, страшні. Коротше наслідки вживання наркотиків на лице. Коли на перше лікування наркозалежності не у Рівне, а у Луцьку ще попала, то я вже ледь ходила. Трясло постійно, руки трусилися, серце калатало, як в загнаного щура. Вага – 42 кіло при зрості метр шістдесят вісім. Печінка боліла так, шо скручувало вдвоє. Вени – ну це взагалі окрема історія, більше шишок, ніж вен, сині плями по всіх руках. Пахнути – оце був треш. Від тіла смерділо потом, ацетоном і якимось гнилим чимось, сама вже нюхала і вернуло. Тоді якось зловила такий момент, шо стало страшно вмирати. Була десь на хаті з таким же як я, ми там тоді зібралися – хавки нема, грошей нема, а вколотися охота. І от сиджу, слухаю як серце гупає і шось перемикає всередині. Полізла наверх, знайшла номер того центру в Луцьку, шось тоді їх рекламували. Подзвонила, приїхала на останніх ногах. Лікарі дивилися на мене як на привида, на лице всі ознаки що свідчать про наявність наркотичної залежності. Перший тиждень там – це було пекло. Організм ламало так, шо хотілося в вікно вистрибнути. Потієш, блюєш, болить усе, навіть волосся, а точніше те шо від них залишилося. Холодно, потім гаряче. Сну нема. Голова розривається, всі кістки крутить. Вони там давали якісь типу препарати для лікування наркотичної залежності, капельниці, але чесно скажу – толку мало. Все те було більше для проформи. Лежала як дошка, не могла навіть піднятися на унітаз. В туалет під себе ходила, було и такє. Медсестри носили відра, я себе від того ненавиділа. Але найстрашніше не фізика була, а в голові. Голову не лікують таблетками. Там така пустота робиться... Всі думки тільки про те, шоб вийти і знайти дозу. Все. Інших бажань нема. Ти можеш вмерти, але мозок каже – спочатку ширнись. І знаєш шо. Пролежала я там три тижні. Виписали, типу все, пройшла курс. Вони навіть не поняли, шо в мене уже не тіки фізична залежність від наркотиків, а головне психічна залежність від наркотиків… Ну і в мені як була та дірка, так і лишилася. Вийшла, походила день, другий, на третій вже стояла біля старої точки. Все наче знову само собою пішло – ноги самі несуть. Там старі знайомі, руки трусяться, серце гупає, і вже нічого не пам'ятаєш з того лікування. Бо ніхто мені не пояснив, шо далі робити. Вони тіло нібито підлікували, а душу – ніхто. А душа була така чорна, як смола. От тоді я зрозуміла, шо то лікування наркоманії – то фігня. Для галочки. Нічого воно не дало. Ті, хто в темі, знають – без нормальної реабілітації, без груп, без людей, шо тебе розуміють – ніяк. І тоді я пішла ще нижче, ніж була до того лікування наркозалежності у Луцьку. Бо було страшно – ти ніби попробував вибратись, а тебе знову в болото. Отакі були наслідки і такий стан тоді. Але то ж був тіки початок. Після тої поїздки в Луцьк у реабілітаційний центр для наркозалежних (типу) я скотилася ще гірше, ніж була. Бо понімаєш, коли вже попробував вилізти, а тебе знову в ту ж багнюку засмоктало – то голова з’їжджає конкретно. Совість гризе, руки не свої, весь час в параної. Я тоді два місяці валялася по підвалах і під лавкою, жили ми десь по хатах-ламах з такими ж обдовбаними. Ніхто вже й не чекав, шо я вилізу. Мати двері перед носом закрила, телефон не брала. Грошей не було взагалі, на ширєво – або крадеш, або на трасу стаєш. Я тоді й на те пішла, аби тільки заліпити себе. Вага впала ще більше, вигляд – ну просто бомжара. Все лице в прищах, шкіра жовта, нігті обламані. Волосся клаптями лізло. Гнилі зуби боліли так, шо ночами вила в подушку. А ще до того додалися проблеми з серцем, бо постійно сіль вживала, а воно ж судини рве. Був момент, шо прямо на вулиці впала, серце прихопило, очі затуманились – думала, все, кінець. Хтось визвав швидку, відкачали мене трохи. Після того страх пробив. В голові крутилась тільки одна думка – або дохну, або ще раз попробую зав’язати. Може поїду в Рівне в наркологічний диспансер якийсь чи шо. В Рівному тоді хтось з колишніх знайомих підказав одну контору, типу крутий центр, з новими методиками, але то реально була КОНТОРА просто, ніякий то не реабілітаційний центр для наркозалежних у Рівному, як і в Луцьку до речі, все по одному шаблону. Ну але шо ж робить, гроші якісь нашкребли – мати, хоч і не хотіла бачити, але дала, бо боялася, шо в морг потім за мною приїде. Туди мене на таксі прямо привезли, сама б не дійшла – ледве трималася на ногах. Вже й говорити нормально не могла – язик заплітався. Той наркологічний диспансер в Рівному був у приватному будинку на окраїні міста, такий весь типу санаторій. Але то все показуха. Прийняли мене, оформили. Перші три дні – ламка страшна. Знову капали мене якимись препаратами для лікування наркотичної залежності, валокордином поїли, снодійне пхали, але легше не ставало. Лежала і тіпало мене – зуб на зуб не попадав. Психіка взагалі вилітала. Галюни пішли – бачила всяку дічь на стінах, чула голоси. Лікарі казали – це нормально, переживеш. А тобі не нормально, коли ти не знаєш, де ти і хто ти. Через тиждень я вже хоч могла ходити. Повели на групові заняття – ну ти понімаєш, сидять такі самі як я, кожен розказує свої історії. Але від того ні холодно, ні жарко. Бо всередині порожнеча. Ти не віриш, шо з цього кола можна вибратися. І головне – ніхто з персоналу сам того не розумів. Вони просто за зарплату відробляли. На тебе дивляться, як на об’єкт, не як на людину. Говорять заученими фразами, шо треба просто захотіти – а ти й так хочеш, але не можеш. Місяць я там пробула. Виписали мене типу стабільною. Але насправді – просто перестало трясти фізично. Знову ж таки, типу ознаки наркотичної залежності пропали, не трусе мене, то можеш йти собі. А в голові все те саме лишилося. Не навчилась, як справлятися з тягою. Не навчилась, шо робити, коли знову хапає депресія. Я просто тупо не знала як вийти з наркотичної залежності. Випустили мене в світ, де на кожному кроці знайомі, де старі точки стоять, де запах тої наркоти в носі стоїть. Протрималась після виписки рівно тиждень. Тиждень вдома – зриває дах, спати не можеш, апатія, паніка. Ніхто не підказав, куди йти, шо робити. На восьмий день вже стояла під під’їздом у старого бариги. І все пішло по новій спіралі. Вкатилась швидко. Бо чим більше такого фейкового лікування наркозалежності чи то в Рівному, чи в Луцьку, байдуже, тим важче потім реально вибратися. Бо віра в себе падає. Думаєш – я безнадійна. Отаке було друге «лікування». Знову ні про що. Наркоманія – то в голові, не в жилах. Жили можна почистити, а голову хто почистить? Мені здавалось ніхто не розумів. Та я й сама себе не розуміла, у мене в голові тіки одне було… А далі буде вже саме цікаве. Я тоді після того провалу з тим лікуванням наркоманії в Рівному та і в Луцьку вже конкретно попустила руки. Реально думала – ну все, я отака і буду до кінця, або здохну десь під забором вже завтра. Вже не вірила, шо взагалі шось може помогти. Від матері відреклася, друзів – нуль, осталися тільки такі ж ушатані, з якими бухали інколи і ширялися. Грошів – ні фіга, вигляд – ну просто бомж, страшно на себе дивитися було. Гуляла по району, по підвалах, на трасу знову виходила, шоб заробити на дозу. Ну шо тобі казати – не життя, а існування, як по класиці. А тут раз якось випадково побачила в телеграм-каналі оголошення про той центр – «Матері проти залежностей» у Рівному знаходиться на вул. Горохович А., б. 19.
Написано було типу анонімне лікування наркозалежних у Рівному, приватний нарколог, психіатр кращий у місті. Ну я спершу так – хмикнула, думаю, знов якась фігня, шо тільки гроші качають. Але потім шось в голові клацнуло. Знаєш, коли вже так до ручки дійшла, шо або пробуєш ще раз, або капець.
Подзвонила. Номери брала з їхнього сайту – (097) 000-46-71; (099) 000-46-71. По телефону зі мною дуже по-людськи поговорили, не як на попередніх – не зачитували скрипт, а реально слухали, питали, шо як було. Я після того дзвінка навіть просльозилася, чесно. Дала собі установку – попробую востаннє лікування наркоманії, відгуки ж хороші, можливо зараз получиться. Мати, як почула, шо я сама хочу туди йти, трохи ожила, хоч і не вірила, шо вийде. Знайшла гроші, бо цей центр дорожчий був – не для бомжів, а для тих, хто реально хоче вилізти. Мене туди привезли – ну шо скажу, різниця відчувається з порогу. Цей реабілітаційний центр для наркозалежних у Рівному не як у Луцьку або другий тут. Не було тої показухи, шо в попередніх. Зустріли мене по-людськи, не як брудну наркоманку, а як людину, шо просто попала в халепу. Там реально працюють фахові лікарі – не ті, шо після медколеджу, а такі, шо мають великий досвід, шо з душею працюють. Перших кілька днів – та сама ламка, нікуди не ділась. Але в «Матері проти залежностей» до цього підходили комплексно. Не просто капельниці й препарати для лікування наркотичної залежності, а й психотерапевт підключався, і заняття всякі були. Пояснювали, шо відбувається в організмі, чого так трусить, як з цим справлятись. Плюс реально готували до життя після центру. Там не було тої фігні «от три тижні і вільний». Там програма у мене особисто на три місяці – з роботою над головою. Я лишилася там на повний курс. І от тоді реально вперше в житті зрозуміла, шо таке справжня реабілітація, які є типи наркотичної залежності, які були у мене і як з ними боротися. Не просто вивели з ламки – вчили жити без наркоти. Пояснювали, звідки та тяга, як не піддаватися на тригери, як будувати день, як шукати нові інтереси. Групи були, але не пусті балачки – там реально працювали по цікавій програмі. І що найголовніше – там ніхто не казав «ти безнадійна». Навпаки – підтримували, вірили в мене більше, ніж я сама. Десь через місяць я почала себе відчувати справді живою. Вперше за стільки років пішли нормальні сни, перестала боятися, що серце зупиниться. З’явився апетит, почала набирати вагу. Обличчя посвітліло, шкіра почала очищатись. Але найважливіше – в голові стало тихіше. Та постійна істерика і паніка відійшли. І це не просто пройшла фізична залежність від наркотиків, це реально почало діяти лікування наркозалежності. Три місяці я там була. Після виписки вони не просто сказали «па-па», а залишили зі мною контакт, включили в групу підтримки. Я туди ще ходила після виходу – бо сама знала, шо просто так не можна відпускати ситуацію. І от зараз – рік уже як чиста. Рівно рік без нічого. Не вживаю, не тягне, живу нормально. Навіть з матір’ю стосунки налагодила, вона тепер вірить мені знову. Роботу знайшла, хоч і не прям шикарну, але чесно заробляю. Головне живу, а не існую. В цей реабілітаційний центр для наркозалежних в Рівному до сих пір заходжу іноді як волонтер – з новенькими поговорити, підтримати. Бо знаю, як воно було. Отаке.
Якби не цей центр «Матері проти залежностей», мене вже або в ямі закопали б, або по новинах показали. А тепер – нова сторінка. І це не казка, це реально так і є. Так, вартість лікування наркозалежності вища за попередні. Але ж яка ціна життя? Життя – воно безцінне. Воно не вимірюється в грошах. Зараз я маю плани на майбутнє. Звісно я хочу сім’ю, дітей. Але спочатку я хочу стати на ноги і відкрити свій бізнес. Але про це вже згодом. Не все одразу, як-то кажуть
