Лікування наркоманії Рівне narkohelp.com.ua

Якщо чесно, я не думав шо колись це напишу. Я блін думав шо до тридцяти не доживу. І не те шоб я такий весь філософ, просто коли з шістнадцяти торчиш, мало хто вивозить довго. Я починав, як усі: трава, таблетки, потім ширка. Усі пацани в мене на районі так жили, шо ти, гірший? Мені здавалося, шо я все контролюю. Завжди так здається, поки не прокидаєшся десь на сходах у під’їзді з порожніми очима і без телефону. Я пройшов не один наркологічний диспансер  в Рівному і не тільки, так шо я знаю про шо говорю.

Перший раз мене винесли з ломкою ще в дев’ятнадцять. Мама тоді плакала, тато кричав, але я нічого не чув. Я лежав у себе в кімнаті й думав, де взяти дозу. Я міг віддати будь що - телефон, золоті зуби сусіда, навіть свої кроси з ноги. Тільки б зняти ту срану ломку. Новачки думають, шо залежність – це про кайф. Ага, звісно. Це про біль. Про те, як тіло тебе їсть зсередини, і в голові одне: “Де дістати?” Не кого обійняти, не шо поїсти – а де взяти дозу, хоч яку, хоч брудну, хоч з кров’ю чужою в шприці. От саме це і є ознаки наркотичної залежності!!

Мене не раз ловили. Мусора, родичі, друзі. Всі вже махнули рукою. Казали: “Та він нарік, йому вже ніхто не поможе, навіть найкращий приватний нарколог Рівного”. Я і сам так думав хоча в душі розумів шо мені потрібен нормальний психіатр з Рівного. Я міняв притони, міста, точки, а залежність ішла за мною, як тінь. Пробував сам кидати – максимум тиждень. І знову. Ходив на ті реабілітації “по державці” – то сміх, а не лікування наркоманії. Вкололи, напічкали “феназепамом” – і вільний. Через два дні після такого безкоштовного лікування наркоманії я знов стояв під аптекою, шукав знайомого “аптечного”.

Пам’ятаю, як восени 2020-го я ледь не здох. Перебрав щось ліве, дешеве і просто вирубився у знайомої на кухні. Мене відкачували дві години. Після того я чотири дні не міг встати з ліжка, сечу не тримав, руки трусились, серце скакало, як скажене. І тоді мене пробило. Я не сказав “о, я хочу жити” – не. Я просто зламався. Було тупо все одно – або вийду з цього або здохну, але отак далі вже не можу.

Про реабілітаційний центр для наркозалежних в Рівному “Матері проти залежностей” я почув випадково. Один “старий торчок” з нашого району, якого я років п’ять не бачив, раптом об’явився – тверезий, чистий, навіть пузо трохи відїв. Я спочатку подумав, що він крутить якусь нову “схему” – бо не вірив, шо люди з такого дна вилазять. А він мені сказав: “Поїдь туди. Не хочеш жити – поїдь хоча б померти там”. Мене це тоді зачепило. Бо, блін, правда. Вже світив забор як місце де як віддам Богу душу. Він тоді залишив їх сайт на папері: https://narkohelp.com.ua/likuvannya-narkomaniyi-rivne-luczk-reabilitaczijnyj-czentr-dlya-narkozalezhnyh-rivne/

Я тоді йому кивнув, типу “та, подумаю”, але в душі вже знав – не поїду нікуди. Я ще думав що не був на самому дні, ще думав, що трохи поторчу і сам якось вирулю. Бо я ж “не такий, як усі”, я ж “не валяюсь у підворотнях”, я ж “ще не колюсь в пах” – от така хвороблива гордість, яку тільки торчі зрозуміють. Та й я не хотів витрачатись на вартість лікування наркозалежності.

І я продовжив. Тільки вже не трошки і не раз в тиждень. То пішло так, шо я сам себе не впізнавав. Плюс до всього почав мішати – таблєточки, аптечка, іноді трава зверху, а потім уже і з горілкою міксував. Я прокидався і вже шукав, чим вбити утро. Потім десь щось настріляв, десь позичив, десь украв. І знову. По колу.

Пам’ятаю один день, як з вулиці мене виволокли волонтери – валявся на лавці в сквері біля “Сільпо”, обісц*яний, у штанях, які колись були Adidas. Я навіть не пам’ятав, як туди попав. Люди проходили повз, деякі фоткали на телефон. Я чув як хтось каже: “Фу, нарік, слюна тече?” І мені навіть не було боляче. Я просто лежав і думав – ща б дозу, і все буде норм. Я не думав: «Як вийти з наркотичної залежності, ні». Я в той час бачив вихід лише в новій дозі.

Потім почались судоми. Реальні. Я спав у підвалі у знайомого в приватному будинку і мене викрутило, як не знаю шо. Він перелякався, викликав “швидку”. Мене відвезли в приймальне, капали, щось вкололи. Я очухався через кілька годин – з катетером, в піжамі, поряд тьотка кричить, шо в неї “черв’яки під шкірою”. І я подумав: блін, я ж такий же. Я сам відчував на 200% наслідки вживання наркотиків.

Я втратив усе. Телефон – здав у ломбард. Документи – десь пропали. Одяг – або продав, або обміняв, вже не пам’ятаю. Батьки вже двері не відкривали. Дівчина, яка ще трохи трималась, пішла, хоча сама була алкоголічка. Друзі – або сидять, або в землі, або самі торчать так, шо скоро туди ж. І я лишився сам. Буквально. Навіть собака нашийник має, а в мене вже нічого не було. Тільки потреба. І пустота в очах.

Після тої лікарні і тих препаратів для лікування наркотичної залежності я ще пару місяців швендяв як тінь. Спав де попало: то в під’їзді, то в недобудові, то в підвалі біля котельні. Один раз ночував прямо в смітнику, бо було тепло – там плівка і коробки. Мене вже не парило, хто як дивиться. Я виглядав, як труп – худий, щоки впали, очі як у мертвої риби. Говорив сам із собою, руки трусились так, що не міг запалити сірника. Пахнув потом, сечею і ацетоном – сам це знав, бо від себе тхнуло, хоч сам собі в ніс бий.

І от одного дня як мене знову викинули з чергової “нічліжки”, я сів на бордюр і просто втикнув в асфальт. Сидів доки не стемніло. Десь усередині щось клацнуло – не по типу “хочу жити”, а тупо – “та скільки вже можна так?!!!”. Я знайшов бабку, яка мені колись давала булку в переході, і попросив: “Дайте на маршрутку – я хочу на лікування наркозалежності”. Вона аж заплакала. Дала. Я тоді, мабуть, перший раз за рік щиро подякував комусь.

Поїхав на безкоштовну “реабу” – то Рівному наркологічний диспансер який всі у нас знають. Там три рази на день шикуються в ряд, дають таблетки, їжа як у в’язниці, персонал –як охоронці. Ніхто тебе не слухає, всі кричать. Один раз чув, як “лікар” сказав пацієнту: “Ти наркоман, ти гівно, сиди і мовчи”. І це типу “допомога”. В кімнатах по 10-+15 чоловік, вентиляція – нуль, запах поту, ніг, і сечі як у бомжатнику.

Перші два тижні – це просто жесть. Ломка йде, а тобі знов дають препарати для лікування наркотичної залежності, по три таблетки в день і кажуть “тєрпі”. Я думав, що з розуму з’їду. Всі кричать, блюють, один хлопець ледь не вмер – не встигли вколоти нічого. Там як тюрма –тільки без наглядачів зі зброєю. Тільки крики і стони. Ніяких психологів, ніяких розмов. Програм немає. Але ж у всіх різні типи наркотичної залежності!!! Просто “не вмер– вже лікування”…

Протримався я там 3 тижні. Вийшов – обняв небо, ковтнув повітря і подумав: “Тепер точно все, баста, досить”. Але… Через 3 дні я був у знайомого на хаті, і в нього на столі лежало. Просто лежало. І я не витримав. Сказав собі “разочок, для стабілізації, шоб не зірватись повністю”.

І все. Понеслась. З новою силою. В два рази гірше. Як поводиться наркозалежна людина? Ті, хто вертаються після “недолікування”, – вони вже не пробують обережно. Вони луплять, поки серце не почне скакати. Бо вже не бояться смерті. Вони вже її десь бачили, майже на дотик.

Я почав знову шукати дозу зранку. Крав у магазині. Лаявся з бабусями в чергах. Сидів біля церкви, просив “на хліб”, знаючи, що то піде на наркоту. Вже й знайомі відвернулись. Всі. Навіть ті, хто сам торчить – сказали: “Ти вже перегнув, братан”.

І тоді я реально зрозумів – я або здохну, або влізу в якусь камеру, або… Та навіть не знав, чи є “або”.

Пам’ятаю той день, коли я таки подзвонив в «Матері проти залежностей». Не з телефону – у мене тоді навіть кнопкового не було. Попросив в знайомого в ломбарді – він ще мене пам’ятав як “того наріка, шо колись нормальний був”. Позвонив і приїхав. Сам. Обличчя – як у покійника. Але я прийшов. Сів на лавку біля входу і сказав: “Або тут, або все”.

Перше, шо мене вразило – ніхто не дивився на мене, як на сміття, як це було на тому безкоштовному лікуванні наркоманії. Ніхто не казав “ще один нарік”. Вони знали, що я вже весь всередині зламаний. Вони це бачили – і мовчки подали мені воду. Я плакав. Чесно. Не голосно, без істерик – просто сльози текли самі, бо ніхто мене за останні роки так не приймав.

Перші дні – самі важкі. Ломка лупила, як молотком по кістках. Вони не заливали мене транквілізаторами, як в тій державній. Були крапельниці. І ще вони були поруч. Говорили. Слухали. Притримували, коли трусило. Я плакав, я вив, я кричав, але мені не закривали рота. Давали пройти цей біль. І шо найстрашніше – я вперше почав згадувати, що я колись був людиною.

Кожен день – група. Там такі самі, як я. Хтось з “солі”, хтось з “ширки”, хтось з “спайсу” і тд.. Але всі – з дна. Всі зі своїм болем. І там, у тому колі, ніхто не крутий, ніхто не герой. Всі – рівні. Я слухав, як мужик 50 років плаче, бо не бачив доньку з її трьох років. І мені більше не хотілось “вколотись”. Мені хотілось жити. Хоч трішки.

Потім була робота з психологом. Не раз – регулярно. Не шаблонні “як ви себе почуваєте?”, а копання в самому корені. В дитинстві, в образах, в втечі від життя. Вперше я почув: “Ти не г*вно. Ти людина. Просто загубилась”. Йшла робота по подоланню моєї психічної залежності від наркотиків.

А потім я зірвався.

Десь на п’ятому тижні. Мене щось переклинило. Не знаю шо. Може, страх. Може, голос в голові, що “та це все фігня, ти все одно зірвешся”. І я просто вийшов вночі, нічого не сказавши. Пішов пішки знайшов закладку, вмазався за гаражами. Фізична залежність від наркотиків була вгамована…

Але я повернувся. На третій день. Приповз, як собака. Сидів біля воріт, не смів зайти. Думав – виженуть. Не вигнали. Один з консультантів просто вийшов, сів поряд, і мовчки поклав мені руку на плече. Не казав “шо ти накоїв”, не злився. Просто: “Ти вернувся. Це вже перемога”.

І я залишився. Почав все з самого початку. Відпрацьовував усе, двічі більше. Слухав, писав, говорив. Навчився знову спати без “таблетки”. Їсти – і не блювати. Дивитись людям в очі – і не ховатись. Я весь курс. Все до кінця. Зараз в мене 4 роки повної чистотию І це чудо! Залишу цього закладу телефон і адресу, впевнений вони і тобі допоможуть: (099) 000-46-71, м. Рівне, вул. Горохович А., б. 19.