Хочу розказати нашу історію про те, як ми шукали нашому діду https://pansionat-blagodat.com.ua/budinok-prestarilih-rivne/ будинок престарілих у Рівному. Це була у той час просто необхідність. Ні, ми не покинули його чи ще щось. Йому потрібен був догляд, йому потрібні були особливі умови проживання. Причина знайти для нього пансіонат для престарілих у Рівному була у тому, що після двох інсультів дідусь майже не міг самостійно пересуватися. Його права сторона була паралізована частково, і хоча з часом він трохи відновив мову та навчився заново користуватися лівою рукою, багато речей залишались для нього нездоланними. Просте піднятися з ліжка або самостійно дійти до туалету – це вже була боротьба. Боротьба, яка виснажувала і його, і нас.
Він жив сам у своїй старій хаті на околиці села, за двадцять хвилин їзди від Рівного. Дім той ще мій прадід будував. Стелі низькі, двері вузькі, сходи круті, а туалет надворі – і це ще не всі труднощі. Взимку важко було прогріти будинок – стара піч вже не давала потрібного тепла, та й дрова рубати дід не міг, а наймати когось щоразу – не вихід. Усе трималося на його упертості – він не хотів переїжджати нікуди, ні у який дім престарілих. Казав, що в тій хаті його пам’ять, його молодість, і що він ще тримається, що не хоче бути тягарем. Ми всі розуміли, що час не на його боці. Спочатку ми з мамою їздили до нього кожні вихідні, а іноді й у будні вечорами – годували, прибирали, мили його, приносили ліки. Але потім почалися падіння. Спочатку він зламав палець на нозі, коли послизнувся в коридорі, потім – розбив брову, коли впав, намагаючись дістати каструлю з верхньої полиці. Лікарі попередили: наступне падіння може бути фатальним. У нього розвивалась остеопороз, і будь-який удар міг стати останнім. Треба щось рішати, знаходити догляд за пристарілими у Рівному.

Ми пробували зробити його життя безпечнішим. Поставили в будинку поручні, переставили меблі, щоб він мав більше простору. Купили йому спеціальне ліжко з підйомником, найняли медсестру на кілька годин щодня. Але навіть з цим – цього було недостатньо. Ночами він залишався сам, і кожен наш ранок починався з тривоги: чи все з ним гаразд? Чи не сталося чогось за ніч? Чи зміг він дістатися до ліків, чи вчасно поміряв тиск, чи взагалі встав з ліжка? Якби ж знайти для нього хороший приватний будинок престарілих… Це вже тоді треба було!
Справа у тому, що мама, я і мій молодший брат жили в двокімнатній квартирі в самому центрі міста. Але ми навіть не мали місця, куди поставити додаткове ліжко. Пандус у під’їзді встановити не дозволили – архітектура стара, все через сходи. Навіть ванну ми не могли обладнати для людини з обмеженими можливостями – усе було надто тісне. Ми обговорювали з ним переїзд до нас, але це була лише красива ідея. Він сам це розумів і, хоч йому було боляче, погоджувався, що так жити – це не вихід. А у будинок для людей похилого віку він не погодиться…
Ми намагалися ще деякий час справлятись. Всі свої вихідні ми проводили в дорозі до нього. Коли хворіла мама – я їхала сама. Коли я захворіла – брат. Усі наші сили йшли на це. Гроші – теж. Але дідусь потребував не лише присутності, а й професійного догляду: правильне харчування, контроль за тиском і ліками, гігієна, вправи для реабілітації – це саме те, що надають хороші приватні будинки престарілих. А ми могли дати тільки любов і турботу, які з кожним днем ставали недостатніми.
У якийсь момент ми зрозуміли: так, як зараз – не можна далі. Це вже було не просто складно, це ставало небезпечно. І для нього, і для нас…
Ми довго не наважувались зачепити черговий раз тему пансіонату для престарілих. Було вже соромно, страшно і боляче. Ми раніше взагалі росли в атмосфері, де такі речі вважались зрадою. «Батьків не здають», – завжди казала бабуся, ще коли була жива. Але тепер я розуміла, що є межа, за якою не любов, а вина, не турбота, а виснаження. І ми мусили подумати не лише про себе, а й про нього, про його безпеку і комфорт.

Одного вечора, коли він був у більш-менш доброму настрої, ми все ж наважились поговорити про будинок престарілих. Дуже обережно, лагідно, підбираючи кожне слово. Казали, що йому буде там краще, що він не буде сам, що там медсестри і лікарі поряд, що все зроблено для зручності, що там професійний догляд за пристарілими. Ми говорили про це як про тимчасовий варіант – просто, щоб він міг трохи відпочити, підлікуватися, пройти курс реабілітації. Але дід стояв на своєму. Навіть не слухав. Його обличчя застигло – не злісне, ні, радше ображене. Він казав, що будинки інтернати для престарілих та інвалідів лише знущаються з людей, що він чув розповіді, де стареньких кидають у ліжках, не годують вчасно, а іноді навіть б’ють. Він був упевнений, що ми хочемо «здати» його, просто позбутися. Що він нам заважає. Що ми хочемо забути про нього. Ми пояснювали, запевняли, обіцяли, що виберемо найкращий дім для престарілих, що будемо приїжджати, дзвонити, надсилати все необхідне. Але він не вірив. І нам було важко його переконати, бо правда була в тому, що і ми самі боялись. Боялись зробити помилку. Потрапити на нечесний будинок пристарілих, де все гарно лише на фотографіях, а всередині – байдужість і холод.
Тоді ми почали шукати. Довго. Перечитали сотні відгуків про будинки престарілих у Київській, Львівській, Житомирській, Хмельницькій, Волинській, Вінницькій, Тернопільській області… Переглянули десятки сайтів, форумів, сторінок у соцмережах про те, що є в інших містах. Так, звісно були варіанти і ближчі, якийсь будинок престарілих у Рівненській області, начебто зовсім недалеко. Але як тільки ми дізнавалися більше, з’являлись «але»: то умови не ті, то персонал з поганою репутацією, то територія, яка виглядає, як лікарня з радянських фільмів. Ми не хотіли туди його навіть вести на екскурсію. Бо дід побачить – і все, більше з ним ніяких розмов не буде.
Потім через знайому мами, яка працювала у медичній сфері, ми натрапили на будинок престарілих у Київській області. Гарні фото, новий корпус, доглянута територія, окремі кімнати з телевізорами, медичне обслуговування, психолог, реабілітолог, навіть якісь культурні заходи. Ну, так писали про все це. І усе виглядало дуже достойно. Так, далекувато – майже п’ять годин машиною. Але на перший час – може бути. Головне, що там все нібито на високому рівні. Нам надіслали буклети, відео. Ми почали сподіватись. Ми показали дідусеві фотографії. Він мовчки переглядав, довго. На жодному знімку не затримувався надто довго, але очі його змінилися – не розчулення, ні. Скоріше – сум і прийняття. Мовчазна згода, за якою стояло тисяча емоцій. Ми зітхнули з полегшенням. Вперше за довгий час здалося, що можливо усе вдасться. Що це той будинок для престарілих, де буде добре і йому, і нам. Але не все склалося, як гадалося...
На перший погляд здавалося, що ми нарешті на правильному шляху. Будинок престарілих у Київській області виглядав майже ідеальним варіантом: і умови, і догляд за пристарілими, і, що важливо, атмосфера не як у лікарні, а як у санаторії. НАЧЕБТО. Ми почали обговорювати подробиці, списувались із адміністрацією, телефонували. Спочатку все було досить приязно, навіть професійно – нам надсилали перелік документів для оформлення в будинок престарілих, список необхідних аналізів, список особистих речей, які треба привезти з собою. Все виглядало логічно, структуровано, і навіть відчувалась якась турбота. Але чим глибше ми занурювались у процес, тим більше почали з’являтись дрібні тривожні дзвіночки. По-перше, сам порядок оформлення в будинок престарілих виявився куди складнішим, ніж ми спочатку думали. Це не просто привезти людину і заповнити анкету. Потрібна була ціла папка документів: результати аналізів, медична картка з історією хвороби, характеристика від сімейного лікаря, довідка про дієздатність, навіть нотаріально завірені документи про те, що ми як родичі не заперечуємо проти його перебування в пансіонаті для престарілих. Ми витратили тиждень лише на те, щоб зібрати цей пакет. Лікарня, поліклініка, нотаріус, реєстратура, черги, очікування, перепризначення... На тлі щоденного догляду за дідом це перетворилося на ще одне виснажливе випробування. До того ж, чим ближче ми підходили до фінальної стадії, тим більше виявлялось нюансів. Нам раптом повідомили, що умови прийому в будинок престарілих включають ще «гарантійний платіж» – задаток, який мовляв підтверджує серйозність намірів. І це нормальна практика, але. Сума була шокуюча. Точно не та, яку ми могли просто взяти й витягти з кишені. І справа не лише в грошах – справа в тому, що ми ще навіть не бачили цього місця наживо. Ми все ще мали справу з красивими буклетами, відео з монтажем і доброзичливими голосами по телефону. Занадто все було гладко. Занадто правильно. І ми почали сумніватися. Мама сказала, що платити нічого не будемо, поки самі не побачимо, що це за місце. Бо саме за цей будинок престарілих ціни дуже відрізнялися від усіх інших. І я коротше з нею була згодна. Не можна було просто довіритись словам. Бо як би там не було – ми віддавали туди не меблі і не речі. Ми віддавали туди людину. Нашого діда. Нашу частину серця.

Уже наступними вихідними ми вирушили в Київську область, у те містечко, де знаходився той дім престарілих. Ранній виїзд, дорога через поля, навігатор, що кілька разів заводив у зовсім інший бік. Ми були втомлені, але з надією – мовляв, хай навіть далека дорога, але якщо умови добрі, то це буде найкраще рішення. І коли ми приїхали, перше, що кинулося в очі – це ворота будинку престарілих. Вони були старі, пошарпані, обдерті фарбою. На них навіть не було таблички з назвою пансіонату, лише маленький папірець із розмитим надписом, приклеєний скотчем. Ніщо в цьому вході не натякало на той «елітний пансіонат», який ми бачили на фото. Але ми ще намагались не робити висновків – може, фасад не головне, головне – всередині.
Ми зайшли на територію. Те, що ми побачили, змусило нас зупинитись. І не від захоплення. Бо все, що було на фотографіях в реальності виглядало як привид чогось колись гарного. Напевно навіть державні будинки для людей похилого віку мають кращий вигляд, от щось мені підказувало.
Біля одного з корпусів стояли сміттєві баки, з яких повипадали пакети. І якийсь кислуватий запах вловлювався в повітрі, від якого хотілося чимшвидше відвернутися. З будівель видно було кілька вікон – і всі старі, дерев’яні рами, з облупленою фарбою. Нічого не нагадувало про той сучасний, світлий, європейського типу комплекс, який ми бачили на відео. Всередину ми ще не заходили, але вже знали: те, що нам показували – або інше місце, або реальність, яка давно втратила свій блиск.
Ми не стали заходити далі у той будинок для людей похилого віку. Просто розвернулися й поїхали. Слова, обіцянки, гарні відео й буклети виявилися лише привабливою обгорткою для чогось зовсім іншого. Ми їхали мовчки. Я тримала в руках ту саму кольорову папку, в якій були зібрані всі документи – аналізи діда, медичні висновки, довідки, копії, нотаріальні дозволи. Мама мовчала, втупившись у дорогу. Було прикро, гірко і навіть трохи соромно – ніби нас обдурили, а ми самі винні, що повірили.
Коли ми нарешті доїхали додому, я відчула втому аж на клітинному рівні. Було бажання просто закритись у кімнаті й забути про все. Але наступного дня, коли ми ще оговтувались від поїздки у той будинок престарілих, мені подзвонила моя подруга – ми не бачилися кілька місяців, і я між іншим згадала про наші поневіряння з пансіонатами для престарілих. І от тоді вона сказала, що її бабуся саме зараз проходить реабілітацію в одному будинку престарілих в Рівному. І що мовляв там усе інакше. Назва цього закладу «Благодать». Вона розказала, що це не просто приватний дім престарілих, там є окрема програма для людей похилого віку, які потребують догляду після інсультів, переломів, хірургічних втручань, і просто для літніх людей. І що її бабуся, яка два місяці тому навіть з ліжка не вставала, вже зараз сама ходить із паличкою і потроху готує собі їжу. Ми з мамою спершу були налаштовані скептично. Після тієї історії з Київською областю довіри вже майже не залишилось. Але вирішили що шанс вартий уваги. Тим більше, що це було тут, у Рівному, зовсім недалеко від нас. Якщо все справді добре – ми зможемо провідувати дідуся хоч щодня і він не буде почуватися покинутим. Але у цьому пансіонаті для престарілих у Рівному він і так не почувався б покинутим, адже тут все зовсім по іншому було! Бо вже з перших хвилин було зрозуміло – ми приїхали не туди, де нас будуть «витискати», а туди, де розуміють. Приміщення було чисте, затишне, пахло не дезінфекторами, а домашнім обідом. У коридорах – поручні, пандуси, усе облаштовано з урахуванням потреб літніх людей. Працівники спокійні, доброзичливі, без метушні. І найголовніше обличчя тих, хто там жив. Вони не були натягнутими або беземоційними. Люди там справді були доглянуті, спокійні, багато хто усміхався. Це була не лікарня, не тюрма, і навіть не просто пансіонат для престарілих. Це був дуже крутий дім престарілих, де поважали стареньких людей.
Ціни за дім престарілих теж виявилися пристойними. Зовсім не захмарними, як у багатьох закладах. Вартість включала проживання, харчування, цілодобовий догляд, медичну допомогу, реабілітаційні процедури. Нам усе пояснили, не приховуючи деталей. Дозволили прогулятися територією, подивитися кімнати. І, головне, не вимагали жодних передоплат до того, як ми остаточно не приймемо рішення. Ми з мамою сіли на лавку біля входу й подивились одна на одну. Нам обом стало ясно – ми знайшли. Нарешті.

Ми привезли діда туди вже за кілька днів. Спочатку він був замкнутий, майже не говорив, дивився в підлогу. Було видно – він ще тримає в собі образу, невпевненість, можливо, страх. Але з кожним днем щось почало змінюватися. Він швидко звик до цього будинку для людей похилого віку. А до речі «Благодать» якщо що знаходиться у Рівному на вулиці Володимира Стельмаха, 28a, і можна подзвонити до них за цим номером і вони все підкажуть – (098) 859-68-72. А взагалі і на сайті все є – https://pansionat-blagodat.com.ua/
За кілька тижнів у його голосі з’явилася легкість, якої давно не було. Через місяць він уже сам виходив гуляти, ну точніше з новими друзями. Через два – почав відмовлятись від допомоги при підйомі. І через чотири – ми привезли його додому. Бо тепер він міг самостійно встати з ліжка, приготувати чай, сходити до туалету, прийняти ліки за графіком. Він повернувся до себе. І фізично, і внутрішньо. Цей будинок престарілих не став його останнім притулком. Він став для нього другим шансом. І для нас – теж.

