Вітання. Мене звати Аня. У минулому я наркоманка. Так, саме у минулому. Бо я  пройшла лікування наркоманії у Рівному. Але до того… До того навіть мови про це не йшло. До того в мене було інше життя і я не збиралася його міняти. Я думала що я просто здохну десь в 30 і норм. Навіть не то що думала а була впевнена. Жити довго то для інших. Для тих у кого є плани, дипломи, весілля, діти, машини. А в мене була лиш одна мрія щоб доза була зранку. Все інше пофіг. Я давно вже пройшла всі три чи чотири кроки до виникнення наркотичної залежності, уже все… На лице всі наслідки вживання наркотиків як то кажуть…

Уперше я вкололась у шістнадцять. Не десь там за гаражами чи в підвалі на нормальній тусі… Я тоді була з тіпами з центру, трохи старші, трохи «при баблі», зняли хату, музло валить, дим стоїть, сміх, алкоголь, трава. Ну думаю зараз буде весело. Але один витягнув шприц. Я аж застигла. А потім дивлюсь всі такі ніби в темі. Типу норм. Ніхто не кричить, не падає в істерику всі спокійно себе ведуть. І я така: ну а чого я гірша? Що слабачка? Я ж завжди була «за своїх», за двіж, за свободу, за хардкор. Типу живемо один раз, тіло не вічне, душа безсмертна. А насправді я просто хотіла щоб мене приймали. Щоб я не була знову чужою. В школі мене не любили типу занадто різка, занадто пряма. А тут ніби свої. І я влилась не думаючи про фізичну залежність від наркотиків. Перший раз кайф. Такий… як будто тіло від’єднується і ти літаєш. Без турбот, без болю. Все тихо. Тиша то був мій найбільший кайф. Бо в мені постійно все шуміло, все гуділо, якісь спогади, якісь слова матері, яка кинула нас, коли мені було десять, яка кричала що я «некерована» і «психічно нестабільна». А під голкою тиша, спокій.

Другий раз ще краще. А далі вже як по маслу. За пару тижнів я знала, як правильно нагрівати, які веняки краще беруть, де колоти, коли синці злітають, чим змащувати щоб не загноїлось. Свій набір – шприци, лимонна кислота, ложка, серветки, запальничка, вода, все носила в сумці. З’явились нові друзі свої на районі. Ми були в темі типу. Вже тоді почалась вся ця двіжуха – де накурити, де нарити, в кого є, хто приїде, хто кине. Це був цілий світ, паралельна реальність де ти або свій або чужий. І я дуже не хотіла бути чужим. Я хотіла бути в зграї. Поки мене не почав відправляти батько на лікування наркозалежності у Рівне. А до того.. Кожен мій день починався з питання: є чьо? Якщо є день удався. Якщо нема, починався квест, де взяти, в кого позичити, в кого віджати. Я могла втюхати на базарі телефон, винести з хати золото, потягти в батька з гаманця дві сотки і не відчувати жодної провини. Бо у голові лиш одне – доза. Без неї світ валився. Мене ламало, трусило, морозило, я блювала, не могла спати, тіло боліло як після аварії. А варто було тільки зробити укол і ти знову на коні. Ніби нічого не було і ти знову летиш. Але летіти я уже тоді мала б у реабілітаційний центр для наркозалежних в Рівне, але… але…

Спочатку я ще тримала фасад. Типу все норм. Типу грип, стрес, ПМС, просто не виспалась. Тоналка мій найкращий друг. Брови нафарбовані, худоба… ну такий тренд же. Але з кожним днем мене ставало менше. В прямому сенсі. Я просто зникала. Очі мертві, шкіра сіра, руки всі в точках, вени як карта метро київського. Психіка нульова ващє. От знаєте як поводиться наркозалежна людина… Я могла плакати з нічого, могла рознести кухню бо чайник довго кипить. Я втрачала себе. І чим більше себе губила тим більше хотілось вколоти.

Батько почав щось підозрювати десь через пів року. Він не ідіот хоча я довго так думала. Він у мене простий чувак, колись бухав, після того як мама пішла, трохи зламався. Але потім зібрав себе по шматках. І коли він побачив мене, побачив себе, двадцятирічного. Йому було страшно. Спочатку розмови були. Типу Аню, щось ти якась…, ти їси взагалі, що з очима?. Я крутила байки що дієта, що алергія що все норм. Потім вже не вірив. Заліз у кімнату. Знайшов шприц. Знайшов ложку. Знайшов мене синю, обісрану, на підлозі, в ломці коли я стогнала як вмираюча тварина. Він плакав. Я бачила, як у нього текли сльози, але мені було пофіг. Я думала… А шо ти хочеш? Я ж не просила мене народжувати. А потім насильно везти у наркологічний диспансер в Рівне…

Але потім почалось найгірше – лікування наркозалежності. Спочатку платна наркологія в Києві де мені зробили просто кодування від наркоманії. Виглядало круто ніби… білосніжні халати, камери, графіки. Я протрималась там три дні. Потім зв’язала простирадло в мотузку, через вікно і втекла. Потім якісь реабілітаційні центри для наркозалежних в горах. Там не було ні світла, ні нормальної їжі. Казали типу молися і стане легше. Я не молилась. Я кричала. Мене трясло, я дралась з іншими пацієнтами, мені снились чорти. Вони казали – то демон з тебе виходить... А я просто хотіла вколотися. І коли я знайшла ключі я втекла. Вночі, босоніж. Йшла сільською дорогою, вся в грязюці потім сіла в машину до дальнобою, який повіз мене до Львова. А там знову точка, знову кайф, знову я своя.

Це стало грою. Він ловить, я тікаю. Він веде – я плюю йому в душу. Я бачила, як він старів. Як у нього руки тряслись. Як він не спав ночами. А я нуль емоцій. Я думала що він хоче мене контролювати. А насправді він просто не хотів мене ховати. Бо в глибині душі він вже бачив ту яму. Ту дерев’яну коробку. Він розумів куди все йде. У мене були всі на світі типи наркотичної залежності, це було дуже страшно. Тоді. Для нього. А я? А мені було пофіг. Що далі то глибше. Я тікала з клінік все швидше, на безкоштовне лікування наркоманії я навіть не доїхала. З першої клініки пам’ятаю через тиждень втекла. З другої через три дні. З третьої ще до сніданку. І щоразу я казала собі – востаннє. І щоразу знову точка, знову шприц, знову політ. Я вже не бачила в дзеркалі себе. Там була якась тінь. Жіночка з порожніми очима. Тупо оболонка. Коли під кайфом ще норм. Але як тільки сходило все. В голові темрява, в серці пусто. І в душі лиш один голос – а може, просто лягти на рейки? Чесно, я сама не знаю, як я тоді ще була жива. Реально, без перебільшень. Організм вже не витягував, вени в хлам, руки в рубцях, тіло як з кладовища. Живіт постійно болів, з носа текла кров, лягала спати з думкою що не факт чи прокинуся. І все одно кололася. Уже навіть не кайфувала а просто щоб не вмерти в ломці. Щоб тіло не трясло, щоб не хотілось викинутись з балкона. Це вже не був кайф. То була каторга. Пекло яке ти сам собі вибрав, добровільно. Але поїхати кудись на анонімне лікування наркозалежних в Рівне ні, ви шо. Тим паче вартість лікування наркозалежності була така що мені напевно й не снилося. Але це ні до чого, мені не хотілося, я не вірила в усе це, я не бажала взагалі щоб мене хтось чіпав.

Коли батько вчергове знайшов мене в комі, вже не кричав, не сварив. Просто викликав швидку. Сидів поруч, тримав за руку коли мене тіпало. Він тоді щось рішив. Не питав мене вже нічого. Я вже була як нежива – говорити не могла, ноги не тримали, голова кружилась. І він мене відвіз. Тихо, без скандалу, без «або так, або вулиця». Просто взяв – і привіз у Рівне на лікування наркозалежності. У центр «Матері проти залежностей» – https://narkohelp.com.ua/. Я не знала, що це за місце. Думала, чергова шарашка, де тобі читають мораль, потім тебе кладуть на капельницю, а далі ти або тікаєш, або валиш дах. Але з самого порогу я щось відчула. Там було не страшно. Було... по-людськи. Не стерильно, не холодно а якось по-домашньому. Прості жінки. З очима які бачили таке що й у фільмах жахів не покажуть. Вони не кричали на мене. Не питали, чому ти так зробила зі своїм життям. Вони просто прийняли. Як рідну. І це було найстрашніше бо я звикла, що мене або зневажають або бояться, або жаліють. А тут ні того, ні іншого. А ще тут реально кращий приватний нарколог, у Рівному. Не такий як інші. Але перші дні все одно були жах. Ломка била так що хотілося гризти стіни. Я кричала, билася головою об подушку, молилась хоч і не вірила ні в що. Лежала в мокрих простинях, вся в поту з гниючими руками, з тремором по всьому тілу. Але я не втекла. Вперше. Було куди легше втекти. Але я не пішла. Хоча я вперше у місті Рівне і наркологічний диспансер цей спочатку здавався таким як і інші. Але ні. Може… тому що була вже настільки розбита, що не мала сил тікати. А може вперше десь усередині щось шепнуло… а раптом? Бо щось у цих людях було таке чого я не знала раніше. У них горіло світло. Таке тихе, м’яке світло. Були там такі що самі колись сиділи, нюхали, кололи, лежали на підлозі в чужих хатах. Вони були «в темі» і в них була така правда в очах що їм вірили. І я повірила.

Далі анонімне лікування наркозалежних. Реабілітація. Стаціонар, групи, тиша, праця. Ніяких кайфів, ніякої зони комфорту. Вивертали тебе навиворіт. Плакала, мовчала, ридала ночами в подушку. Писала зошити спогадів, відкривала в собі таке що ліпше було б не згадувати. Згадала як мама кричала мені що я дурна, згубиш життя. Як я в п’ять років сиділа під столом, коли вони билися з батьком. Як я в тринадцять порізала руки просто так, подивитись, чи буде боляче. Все вилізло. Все. Але з кожним тижнем ломка відпускала, я не знаю, цей реабілітаційний центр для наркозалежних у Рівному робить якісь дива. Тіло починало дихати. Мозок працювати. Сон став приходити без таблеток. Апетит як у звіра. І найстрашніше я почала мріяти. Про прості речі. Щоб прокинутись і не думати де взяти. Щоб мати нормальну хату, щоб пахло свіжою кавою. Щоб мати свою подушку, не в притоні. Щоб хтось чекав вдома. Щоб жити не в кайфі, а по-справжньому і кайфувати від тверезого життя.

У центрі мені не просто давали препарати для лікування наркотичної залежності, не просто проводили групи і все таке. Мене вчили любити себе. Не зразу, не легко. Бо як ти можеш любити те що знищувало себе стільки років? Але вони не здавались і я теж. Я вперше не просилася додому, не рвалась за шприцом, не ховалась у туалетах із дзеркальцем. Я жила. Кожен день був як боротьба, як бій. Але я вже вміла битися. Через кілька місяців я встала з ліжка рівно. Не тремтячими ногами. Очі ясні. Вперше за багато років. Я дивилась у дзеркало і вперше бачила себе. Не обколоту тінь. Не зомбі з синцями під очима. А просто дівчину. З живим обличчям. І тоді я зрозуміла, я більше не хочу туди. Взагалі. Назавжди. Точка.

Я пройшла весь курс лікування наркоманії у Рівному. Не здалась, не втекла, не зірвалась. І коли виходила з центру, то була вже не я. А інша людина. Я почала життя з нуля. Без доз, без точок, без ломки, без понтів. Просто чесно, чисто. І я знаю що я більше ніколи не повернусь у те дно. І не важлива ціна лікування наркоманії, не важливо ніщо тут окрім мого особистого бажання. Зараз моє життя це зовсім інший фільм. Не скажу що воно стало ідеальним бо казок не буває. Але воно справжнє. Без брехні, без голки, без постійного «де взяти». Я прокидаюся зранку і в голові тиша. Не пустка, не страх, не ломка. А тиша. Спокій. Я роблю собі каву, ставлю музику, поливаю квіти на підвіконні. Так, у мене є квіти))) Я знімаю невеличку однокімнатну квартиру в Рівному де лікування наркозалежності проходила. Це місто стало якимось рідним для мене. Працюю в кав’ярні, офіційно, по графіку. Маю свою зарплату, нехай невелику але чесно зароблену. І я кайфую з того що сама можу купити собі хліб, каву, якісь дрібниці, і не красти, не обманювати, не принижуватись. Просто жити як людина. Після лікування наркоманії в Рівному в «Матері проти залежностей» я залишилась волонтерити там. Тож якщо цікаво, центр знаходиться на вулиці Горохович А., 19)) От кстаті номери якщо треба: (097) 000-46-71 і (099) 000-46-71.

З батьком ми тепер спілкуємось. Не ідеально, не як у серіалах але чесно. Він бачить що я міняюсь. Що я не прикидаюсь, не граю роль а реально живу по-іншому. І він вірить мені вперше за багато років.

Я рада, що я вже не та, що думала – доживу до тридцяти і норм, далі і не треба. Тепер я хочу жити. Просто жити. Не виживати, не ховатись, не тікати. А прокидатись, будувати, дихати, вірити. В себе. У світ. У завтрашній день. І звісно вірити у людей, які проходять лікування наркозалежності у центрі, допомагати їм, підтримувати. Адже підтримка це дуже важливо, у будь якій ситуації.