Як я знайшла лікування наркоманії у Рівному, коли вже опускалися руки narkohelp.com.ua

Моя історія така: мій син бувший наркоман. Так, саме бувший. Він пройшов успішне лікування наркоманії у Рівному  в дуже хорошому центрі «Матері проти залежностей». Але я не тільки про білу сторону хочу розказати, але й про найжахливіше, про чорну сторону.

Підозрювати, що мій син почав вживати наркотики я почала, коли йому було 20. Щось змінилося. Ніби щось тонке, майже невидиме – як ледь відчутний запах у кімнаті, який не можна відразу визначити, але ти вже відчуваєш, що щось не так. Здавалося, що його наче підмінили. І це не був просто юнацький максималізм чи пошук себе, як я собі довго намагалась пояснити. Це було щось інше, глибше, темніше. Так, це були ознаки що свідчать про наявність наркотичної залежності…

Почалося з дрібниць. Він став менше говорити. У нас ніколи не було так, щоби ми годинами базікали – він завжди був трохи замкнутий у собі, особливо після смерті батька. Але тут... була мовчанка з іншим присмаком. Він наче закрився. Іноді я говорила з ним, а він дивився крізь мене. Буквально – очі ніби були десь там, за склом. Мені хотілося зупинити мить, потрясти його, подивитись в очі і спитати: "Де ти? Де мій син, що було з тобою минулої зими, коли ми пекли пиріг і сміялися з фільмів?" Але я мовчала. Я думала, що це фази, гормони, можливо, депресія. Але я не знала які ознаки наркотичної залежності психологічної, а тоді були саме вони. Потім пішли зміни у зовнішності. Спочатку – просто блідість. Але не така, що від браку сну чи нестачі вітамінів, а якась інша – як крейда, як віск. Шкіра стала сірою, пори розширеними. Він почав часто носити капюшон – навіть вдома, влітку, коли було спекотно. Очі – вони стали червоні або, навпаки, неприродно розширені. А ще рухи. То надто повільні, ніби через воду, то надто ривчасті. Іноді я ловила себе на думці, що він нагадує мені... когось п’яного. Але без запаху алкоголю. І я не могла це пояснити. Це було схоже на марево. Але це були наслідки вживання наркотиків. Ось як поводиться наркозалежна людина… Як тоді мій син…

Одного разу я зайшла до нього в кімнату без стуку. Я просто несла чисту постіль. І побачила, як він щось ховає під подушкою. Відреагував надто гостро – підскочив, мало не вибив з рук простирадло. Я нічого не спитала. Я не мала сили. Просто сказала "Занесу потім" і вийшла. Але того вечора, коли він вийшов, я зайшла до кімнати знову. Вона смерділа. Незрозуміло чим – димом, потом, якимось металевим запахом, як у лікарнях. Я перевернула подушку – там нічого не було. Зате у шухляді я знайшла запальнички, скручений у кульку фольговий папір і маленький пластиковий пакетик. Порожній. Я тоді нічого не розуміла, але нутром відчула – це щось погане. Я не хотіла думати про те, які ознаки наркотичної залежності фізичної, адже ні, ні, ні, не може цього бути…

А потім були гроші. Вони почали зникати. Спочатку я думала – сама загубила, витратила і забула, ще щось. Потім – почала рахувати. І зрозуміла, що з гаманця регулярно зникає дрібна сума – сто, двісті гривень. Іноді більше. І ще – зникали речі. Не великі. Дешеві. Але ті, що легко винести і здати – старий телефон, золотий ланцюжок, який я не носила багато років. Я питала його – прямо, в лоб. Він заперечував. І дивився мені в очі так, що мені хотілося вірити. Я тоді ще не знала, що наркоман може дивитися в очі і брехати з таким спокоєм, що ти починаєш сумніватися в собі. Але все… Він уже пройшов тоді чотири кроки до виникнення наркотичної залежності, тоді вже був не він…

Мені знадобилось багато часу, щоби зібрати всі частинки в одну картину. Це було як пазл, тільки не кольоровий, а темний, змазаний, кривавий. Я не хотіла бачити, що воно складається у щось жахливе. Але внутрішній голос уже кричав, що пора шукати реабілітаційний центр для наркозалежних у Рівному.

І ось настав той день, коли я побачила його "під приходом", коли я зрозуміла що у нього справжня фізична залежність від наркотиків. Це сталося ввечері. Я поверталася з роботи раніше, ніж планувала – начальник відпустив додому. Було ще світло, сонце заливало кухню, і я подумала, що я зварю борщ, він любив мій борщ колись… Я зайшла додому – двері були відчинені. Це мене насторожило. У передпокої валялося його взуття, рюкзак був перекинутий. Я покликала – тиша. Зайшла до його кімнати – і побачила його. Мій син сидів на ліжку, спина згорблена, руки трусилися. Його очі були відкриті, але він ніби не бачив мене. У нього була дивна посмішка – беззуба, безглузда, нерозумна. Слина стікала з кутика губ. Я вам кажу, от саме така картина і була! Він хитався вперед-назад, мов у трансі. І тоді я зрозуміла – я не просто підозрювала. Я знала, що доведеться шукати лікування наркозалежності у Рівному, рано чи пізно... Мені стало страшно. Я боялася до нього підійти. Я стояла у дверях, наче вкопана, і серце билося так, що я відчувала його в горлі. Я бачила свого сина – і не бачила його одночасно. Це була оболонка. Я навіть не одразу почала думати про наркологічний диспансер у Рівному. У мене був ступор… Я бачила просто тіло, яке носило ім’я мого хлопчика. Але це вже був не він. Це було щось інше, страшне, чуже. Його пальці скручували край ковдри, і він бурмотів щось – тихо, беззмістовно. І коли він підняв на мене очі, я зрозуміла – це найстрашніше, що я коли-небудь бачила. Там не було нічого. Порожнеча. Безодня. Я вийшла з кімнати і, здається, просто стояла в коридорі. Не знаю скільки. Я не плакала. Я не кричала. Просто стояла. Мозок відмовлявся приймати побачене. Я боялась. Я справді боялася свого сина.

Після того вечора щось у мені надломилось. Я вже не могла робити вигляд, що нічого не відбувається. Не могла більше обманювати себе, що це просто важкий період чи якась дурна компанія. Це була наркоманія. Справжня. Усі типи наркотичної залежності разом узяті. Та наркоманія, про яку я читала у статтях і дивилася сюжети по телевізору, завжди думаючи, що нас це не торкнеться. Але торкнулося. І не просто так – воно влізло в наш дім, розірвало його зсередини, захопило мого сина як полоненого.

Я тоді почала діяти. Збирати інформацію, обдзвонювати центри, приватних наркологів і психіатрів у Рівному, консультуватись з фахівцями. Інтернет став моїм полем бою. Вночі, замість сну, я читала, що робити, як вийти з наркотичної залежності, як переконати лікуватися, які методи працюють, які – ні, і взагалі чи можна позбутися наркотичної залежності. Було страшно. Було огидно. Було боляче. Але я трималася. Усе моє життя згорнулося до однієї мети – витягнути його звідти. Навіть якщо він не хотів цього сам. Навіть якщо він кричав, що з ним усе гаразд, що він контролює. Я вже бачила в його очах, що ніякого контролю немає. Є тільки залежність – глуха, мовчазна, ненажерлива.

Йому було двадцять три, коли я вперше змусила його спробувати анонімне лікування наркозалежних у Рівному. І то – не без бою. Я задіяла все: погрози, благання, ультиматуми. Залучала людей, яким ще довіряв. Я влаштувала справжню облогу – психологічну, моральну. Не давала спокою ні вдень, ні вночі. Стукалася в двері, ставила запитання, чекала в коридорі, коли він приходив у дивному стані. Я була як тінь, яка більше не мовчала. І врешті він погодився. Чи то через втому, чи просто, щоб позбутися мене, я не знаю.

Я пам’ятаю, як ми приїхали у той не надто сучасний реабілітаційний центр для наркозалежних в Рівному. Я не знала, що це був далеко не найкращий заклад, хоча він хоча б був чистий, це вже хоч шось... Але це крапля в морі. Та мені все одно хотілося вірити, що це наш шанс. Що це нарешті початок кінця всієї тієї чорної смуги. Я залишила його там з тремтячими руками. Було важко йти, залишати сина в чужому місці, серед чужих людей. Але я знала: інакше смерть. Якщо не фізична, то моральна.

Перші дні я жила у відносному затишші. Спала, вперше за довгий час. Вперше за кілька років я могла дихати повними легенями, не здригаючись від кожного шурхоту за дверима. Я думала про те, що можливо він зрозуміє. Що можливо саме там, у тих білих стінах, у нього щось перемкнеться. Що можливо після стількох років мій син знову повернеться до мене, хоча б частково.

Але через тиждень він втік, не дивлячись на те, що я доволі велику вартість за лікування наркозалежності віддала… Це сталося раптово. Мені подзвонили з клініки. Сказали спокійним, натренованим голосом – ваш син самовільно покинув лікування і наркологічний диспансер. Я навіть не відразу зрозуміла сенсу фрази. Втік? Як? Куди? Чому? Я жила в упевненості, що клініка – це захист, фортеця, бастіон. А виявилось – просто будівля з дверима, які можна відчинити.

Після того почалося справжнє пекло. Те, що було раніше – то ще була ілюзія контролю, легкий шепіт катастрофи. А тепер буря ввірвалась повноцінно. Він зник на кілька днів. Я не знала, де він, з ким, чи живий. Я перевертала знайомих, дзвонила друзям, їздила по району, заходила у ті закутки міста, куди раніше й не дивилась. І коли він з’явився – я не впізнала його. Він схуд. Очі були глибоко запалі, темні плями під ними, обличчя сіре, ніби пилюкою вкрите. Він майже не говорив. Весь час чухався, сіпався, озирався. Його руки тремтіли. А запах від нього – ніби від мертвого тіла. Це вже був не мій син. Це була тінь, привид. Ніхто. У нього була дуже важка фізична залежність від наркотиків, дуже. І відтоді життя стало зовсім нестерпним. Він перестав ночувати вдома. З’являвся раз на кілька днів забрати щось, вкрасти, виклянчити гроші. Я намагалася говорити, умовляти, знову шукала центри, просила зробити кодування від наркоманії. Але він уже нікого не чув. Його очі були напівпорожні, реакції – неадекватні. Він брехав постійно. Казав, що все під контролем, що він кидає, що це останній раз. А наступного дня я знаходила під диваном використаний шприц.

Мій дім перетворився на зону бойових дій. Я замикала двері, ховала гроші, ставила замки на вікна. Я вже не спала. Взагалі. Очі запливли, нерви стали, як струни. Мені здавалося, що я божеволію. Здавалося, що в мені вже немає любові, тільки страх, відчай і втома. Я втратила роботу – просто не могла більше там бути. Не могла слухати колег, які обговорювали відпустки, покупки, серіали. Моє життя звузилося до одного питання: виживе він чи ні. Я вже навіть не думала чи можна позбутися наркотичної залежності… Я напевно тоді поставила хрест на ньому… І я перестала жити. Я почала просто існувати поруч із залежністю. Наче поруч зі звіром, який може напасти будь-якої миті. Кожен день був, як на лезі. Кожен телефонний дзвінок – мов удар у серце. Я боялася, що мені скажуть, що його знайшли десь під парканом мертвого. Я уявляла його смерть знову і знову. Іноді навіть бажала цього – щоб хоч якось закінчились ці тортури. А потім ненавиділа себе за ці думки. І так, це теж були наслідки вживання наркотиків, його вживання. Відбивались на мені. Але на себе вже все одно, коли ти бачиш, як вмирає твоя дитина. Йому було всього двадцять три. А він уже виглядав як старий, хворий, немічний. Його руки були в синцях і слідах від голок. Він ледве тримався на ногах, але все ще тягнувся за дозою, за кайфом, якого ніколи вже не міг досягти повністю. І кожен раз, коли він приходив додому, я дивилася на нього і думала: це вже не мій син. Це – залишки. Руїни. Обгоріла рама того, ким він колись був. Я більше не знала, як йому допомогти. Я просто... була. Стояла поруч, кожного дня – між страхом і надією. І все ще думала, як можна щось змінити і вмовити його хоча б на кодування від наркоманії. А поки – жила в тиші, що кричала мені прямо в обличчя.

Але моя психіка розривалась між надією і реальністю – він знову вживає, він знову зник, він знову обдурив. Я розуміла, що цей жах не зупиниться сам по собі. І що я не зможу виграти цю війну сама. Я – просто мати. Я – не лікар, не психолог, не рятівник. І не Бог. І я не знаю як вийти з наркотичної залежності. Тоді я знову почала шукати наркологічні диспансери у Рівному. Але цього разу не просто лікувальні заклади, де його посадять на детоксикацію, протримають місяць, і він знову втече. Я шукала місце, де його справді почують. Де побачать у ньому не "випадок", не наркомана, а людину. Хлопця, який колись сміявся, який колись любив кататись на велосипеді і приносив мені польові квіти. Я знала, що десь ще живе мій син. Він не зник остаточно. Він просто заблукав. Його треба було знайти. Хоча б спробувати.

Так я натрапила на сайт центру “Матері проти залежностей” – https://narkohelp.com.ua/likuvannya-narkomaniyi-rivne-luczk-reabilitaczijnyj-czentr-dlya-narkozalezhnyh-rivne/ Я прочитала десятки відгуків про лікування наркоманії там, годинами сиділа на форумах, вивчала методики. І щось у мені підказало – це той шанс, який ми ще не використали. Я зв’язалася з ними. Телефони оці є на сайті: (097) 000-46-71 і (099) 000-46-71. Розказала всю правду, без прикрас, без прикриття. Я була виснажена, зламана, в мені вже майже не залишилось ні гніву, ні сорому. Тільки одне – бажання врятувати. І вони мене почули. Вперше я відчула не формальність, а справжню увагу. Там говорили не тільки про медицину, а й про любов. Про терпіння. Про те, що реально дієве лікування наркоманії можливе.

Після кількох тижнів обережної, делікатної підготовки, я змогла організувати першу зустріч мого сина з лікарями центру. Це не було якесь гучне “відвезли й здали”. Це була розмова. Вони прийшли в наш дім не як лікарі, а як звичайні люди. Без білого халата, без осуду. Вони сиділи з ним, просто були поруч. Спілкувались. І поступово він почав відкриватися. Не одразу. Не повністю. Але я бачила – в ньому щось змінилось. Він втомився. Навіть не від мене – від себе. І, здається, вперше з’явився промінь – слабкий, тремтячий, але справжній. Він погодився поїхати в цей реабілітаційний центр для наркозалежних в Рівне, який знаходиться на вул. А. Горохович, 19.

Тоді я ще боялась. Думала, що знову втече. Що зірветься. Що бреше. Але цього разу було інакше. У “Матері проти залежностей” з ним працювали не просто як з пацієнтом. Його вчили говорити. Вчили не соромитись своїх емоцій. Його не карали, не змушували – а слухали. Там не ламали – там допомагали стати на ноги.

Він залишався там на лікування наркозалежності у Рівному. Вперше. Він не тікав. І я знала: боротьба триває, але вона вже не одностороння.

Моєму синові знадобилось багато часу, щоби знову дивитися людям в очі. Він проходив психотерапію, працював з групою, проходив фізичну реабілітацію. І ось вже три місяці, як він повернувся додому. Я не впізнала його – у найкращому сенсі. Він інший. Він прокидається рано, читає книги, займається спортом. Він просить мене пробачити йому – не словами, а вчинками.

Найбільше я вдячна за це наркологам Рівного, психіатрам, психологам, тим людям, які стояли з ним поруч у той час, коли навіть я вже не вірила. Центр “Матері проти залежностей” не просто врятував його – він повернув його з того світу, де вже нічого не залишалось. І я дякувати їм до кінця свого життя!