Вчора у Рівному на кладовищі «Нове» («Молодіжне») в останню дорогу провели визволительку та почесного громадянина міста Рівного – Віру Василівну Муригіну. Її серце зупинилося 25 вересня на 93-му році життя.
Вшанувати світлу пам'ять легенди нашого міста прийшов і міський голова Володимир Хомко. Він підкреслив, що з відходом пані Віри у інший світ – відійшла у небуття ціла епоха.
- Ми сьогодні прощаємося з унікальною людиною. Вона прожила нелегке життя. Ще зовсім юною дівчиною вона починала його як тоді з війни, так і закінчила – сьогоднішньою війною. Віра Василівна увійшла в Рівне у складі з’єднання та частини 13-ї армії 2 лютого 1944. ЇЇ життя – це ціла епоха, - зауважив міський голова.
А рівно два роки тому в приміщенні кафе "Офіцерське" ("Зірочка"), Віра Василівна відзначала своє 90-річчя.
Тоді вона розповідала про своє життя так:
- У мене робочий стаж 50 років. Коли ми прийшли до Рівного - це було маленьке село. Всю війну я пропрацювала тут, нас було 70 дівчат. Спочатку я була солдатом в полку, пізніше - телефоністкою. Ми не скаржились на наше життя в період війни, а виконували всі доручення. Ми стільки зробили для міста, що навіть важко передати словами. Ми прибирали, чистили все своїми руками. Тут я зустріла свого чоловіка, який пізніше став полковником.
Нагадаємо, станом на сьогодні у Рівному залишилось двоє визволителів нашого міста. Це Віра Михайлівна Болоніна та Андрій Костянтинович Моїсеєнко. Нехай Бог їм дарує здоров’я, сили та Мир.
ДОВІДКОВО.
Серед тисяч добровольців, які не вагаючись визвалися на боротьбу з ворогом у далекому 1941 році, була й сімнадцятирічна Віра Василівна Муригіна. Разом із своїм 55 окремий полком зв’язку (правонаступник 55 окрема бригада зв’язку) пройшла усю війну, дійшла до Берліна, була учасницею визволення від окупантів Рівного.
Віра Муригіна у липні 1941-го вступила до школи радистів. Протягом експрес-тримісячного курсу зв’язківок вдень і вночі привчали до фронтових умов. У лісі поблизу станції Ртищів курсантки самі викопали та обладнали землянки, в яких жили і навчалися три місяці без світла і води...
Віра Муригіна з успіхом закінчила курс і завдяки гострому слуху стала першокласним спеціалістом. Її відправили на оборону Москви, де молодого фахівця розприділили служити в 55-й окремий полк зв’язку 13-ї армії.
— Радист на фронті потрібен як повітря, щоб не переривався зв’язок, — говорила ветеран. — І не важливо, що навкруги вибухи, свист куль, смерть — радист завжди на посту. Я оптимісткою була все життя, і такою залишаюсь. Це допомагало вижити на війні, це допомагає жити й тепер.
Віра Муригіна пригадувала, що їй доводилося бути не тільки радисткою, а й виконувати іншу складну роботу. Вона маскувала техніку, перев’язувала хворих, розчищала завали, куховарила, прала...
— Мені власноруч доводилося рити аппарель, потім туди заганяли техніку, щоб тільки «хвіст стирчав», — розповідала Віра Муригіна. — А бувало, з ранку до ночі чистимо картоплю, і тут чуємо, як брязнув ножик, що випав з руки. Тоді прокинешся, й знову до роботи.
Жінки несли службу на рівні з чоловіками, і виконували важку, далеко не жіночу роботу. Найбільше, згадувала Віра Василівна, дошкуляли морози, адже одного разу вона обморозила ноги. Лікарі спиртом відтирали, і навіть змусили дівчину випити горілки. А ноги требу було берегти, як зіницю ока, бо полк пересувався лише пішки. Для користування військовослужбовців була тільки одна підвода, на яку дозволялося покласти тільки обмундирування і речові мішки. От так аж до Берліна пішки дійшли.
Однією з найприємніших згадок тих днів для Віри Муригіної був той час, коли з’єднання та частини 13-ї армії були перекинуті на місто Рівне. Входили до обласного центру зі сторони нинішнього льонокомбінату. Через морози солдатам дали валянки, але такі великі, що в один можна було всунути дві ноги.
У Рівному Віра зустріла майбутнього чоловіка. З військовою частиною осіла в місті, народила доньок Наталію та Ірину. Сьогодні у Віри Василівни вже троє внуків та чотири правнуки.
— Мабуть, не дарма я пройшла усю війну і вижила, — говорила ветеран.