Як переселенка з Луганщини облаштувалась із дочкою в Рівному (Фото)

-          Шановні пасажири, оплачуйте вчасно проїзд, будьте чемними один до одного і цінуйте працю кондуктора та водія, якщо не хочете, щоб у вас були такі тролейбуси, як на Луганщині, - таке незвичне звернення до пасажирів милозвучною українською мовою можна почути на одному з рівненських тролейбусних маршрутів. Жінка-кондуктор, яка говорить ці слова, не з чужих розповідей знає, які на Луганщині тролейбуси. Також їй судилося дізнатися, що таке війна і хто  вони, так звані  «бандерівці», якими її так лякали на батьківщині.

Галина Полстяна, корінна мешканка Лисичанська, вже третій місяць живе із донькою та онукою у Рівному. 22 травня, коли поблизу її будинку почали лунати гарматні постріли, жінка похапцем зібрала речі і разом із рідними вирушила до Західної України.

-          Коли на Луганщині розпочалися бойові дії, я почала в інтернеті шукати, куди можна виїхати, - розповідає пані Галина. -  Зверталась до міських рад різних міст, але отримувала відмову. Адже я планувала не просто приїхати на проживання до мирного міста, а й працевлаштуватися в ньому. Також шукала роботу й моя донька, яка має фах економіста. У Рівному представники міської влади з’ясували в  службі  зайнятості, що для мене є вакансія в тролейбусному управлінні.

Пані Галина придбала квитки на потяг 24 травня. Та коли за два дні до запланованого від’їзду під вікнами рідної домівки почали лунати постріли, жінка забрала доньку з 4-річною  онукою й попутним транспортом вирушила до Луганська, звідки дістались до Рівного. Першою справою на чужині для переселенців став пошук житла. Спочатку вони мешкали в готелі, а потім вирішили знімати квартиру.  Галина, не стримуючи сліз, розповідає історію, коли хлопчина, який винаймав квартиру, почувши історію біженців, віддав їм на певний час своє помешкання, а сам жив у церкві.

-          Із такою щирістю і відвертістю людей, як у Рівному, я  не зустрічалась ніде, - щиро зізнається жінка. -  Я неодноразово стикалась із черствістю і байдужістю чиновників, знаю, як важко відчиняються двері у людей влади, а серця їх відкриваються ще важче. У мене онучка - інвалід дитинства, тож поріг не однієї інстанції довелося оббити. А тут я прийшла в адміністрацію, у відділ соцзахисту, в службу зайнятості  і чи не вперше в житті відчула до себе людське ставлення. Коли у чужому місті в нас залишилось всього 400 гривень на життя, ми  звертались  за допомогою до керівників різних підприємств. Я була неймовірно вражена, коли голова правління ПАТ «Рівнегаз» Петро Дубас не просто допоміг моїй сім’ї коштами, а вислухав нас, розпорядився, щоб у магазині, який працює на підприємстві, нам виділили продукти. А найголовніше – він запропонував моїй доньці роботу в абонслужбі  підприємства.

Галина Полстяна переконана, що працевлаштування – це найголовніший критерій на сьогодні для них із донькою.  За її словами, вони приїхали на Рівненщину назавжди і налаштовані  бути повноцінними громадянами українського суспільства.

-          Ми не чекаємо, що нам постійно будуть допомагати лише через те, що ми біженці. Ми приїхали сюди назавжди. На Луганщині для нас немає перспективи. Кілька років поспіль я не могла знайти роботу, оскільки маю робочу групу інвалідності. Донька працювала економістом, але потрапила під скорочення. В Рівному ж я маю роботу, донька працевлаштована,  онучка пішла в дитсадок…

Знайомі коли почули, що їду на Західну Україну, де ніколи в житті не була,  щиро дивувались, що я добровільно вирушаю в «лігво бандерівців». А бандерівці  стали для мене найріднішими людьми. Я все життя розмовляла російською мовою, а тут спілкуюсь лише українською - із поваги до краю, який став мені другою Батьківщиною. У мене на сьогодні є мрія - взяти напрокат вишиванки і сфотографуватись разом із донькою і онукою для соцмереж. Нехай мої земляки почують і побачать, що Рівненщина – це найдуховніший і найщиріший край нашої єдиної неподільної  України.

Вікторія Левчук, фахівець зв'язків з громадськістю та пресою регіональної газової компанії "Рівнегаз".