“Коли я воюю, то йду в бій з думками про вас": Рівне знову схилило голови у скорботі

Сьогодні, 23 червня, на майдані Незалежності жителі Рівненської громади проводжали останньою життєвою дорогою свого земляка — 56-річного квасилівчанина Анатолія Пупенка.

Герой загинув 17 червня 2023 року під час ведення бойових дій поблизу села П’ятихатки на Запоріжжі...

Про це повідомили на сторінці Рівненської міської ради. 

Відомо, що Анатолій Пупенко народився у селі Лютинськ на Дубровиччині. Але змалечку жив у Квасилові. Саме тут пішов на першу роботу — токарем на “Рівнесільмаші”, звідси ж пішов на строкову службу в армії. Після повернення ще кілька років продовжував працювати на підприємстві, за тим — у гірничому цеху на ЦШК. А згодом зайнявся будівництвом.

“Коли розпочалася АТО, Анатолій не міг сидіти спокійно. Постійно казав, якщо не він піде, то вимушені будуть йти сини. Не стримало його ні те, що було вже 54 роки, ні те, що маємо трьох діток, ні те, що двоє з них з інвалідністю... Він був завзятим українцем, був налаштований воювати за свою країну. Тож у 2020 році добровольцем підписав контракт з ЗСУ. Пройшов усі навчання, гідно витримав усі завдання та випробування, які випадали на долю солдата,” - розповідає дружина Героя Тетяна.

Учасник бойових дій Анатолій Пупенко рік прослужив у найгарячіших точках сходу нашої країни, і повномасштабне вторгнення зустрів на Донеччині. 

“Він був надзвичайно добрим, дуже переживав за своїх хлопців, за побратимів, молодших, новачків завжди жалів та підбадьорював, підтримував. Все для них був готовий зробити — якщо посилка — то всі разом їдять і дякують. А Толік і сам міг не з’їсти, а інших нагодувати... Та й хлопці його не раз рятували. Розповідав, що якось опинилися вони в кільці. З транспорту — лише одна “беха”. Глянув, а вона вся хлопцями, як обліплена. Чоловік старший став збоку і стоїть, а хлопці до нього: “Дєд, Батя, ти чого!” Тільки руки простягнув, то вони його схопили і не відпускали, аж поки не вибралися звідти...” - пригадує розповіді чоловіка Тетяна.

Герой, який нічого не боявся, так розповідають про нього побратими рідним. І ніщо не могло його стримати — навіть поранення.

“Вперше його поранило осколком у руку. Пройшов реабілітацію — і знову до своїх. Удруге потрапив у госпіталь, коли вибуховою хвилею його аж землею накрило. Казав тоді, що втратив свідомість, відкрив очі — а його хлопці вже несуть до медиків... Тоді отримав контузію важку і навіть втратив слух на одне вухо. Це його дуже нервувало: не чує, шум у голові... Але він повторював: я впораюся, я маю це все витримати і повертатися до своїх хлопців,” - продовжує дружина.

І хоч за станом здоров’я Анатолій іще міг продовжувати лікування, сам написав рапорт, аби повернутися на фронт. Пройшов чергове навчання, став командиром відділення, командував і оберігав солдатів, наче рідних.

“Він казав, що я нічого не розумію, не уявляю навіть яка у них дружба та сила. Тому не міг лишатися в госпіталі, коли його бійці йшли воювати. Отаким він був, справжнім... Знаєте, його берці згоріли і він лишився практично босий. Хлопці дали йому берці 42 розміру, а в нього — 44-ий. То він в тих берцях не просто на ротацію приїхав, а ще й на позиції виходив...” - продовжує дружина. 

Анатолій мріяв, як після завершення війни буде жити у будинку, який придбав у селі Загороще, разом із шістьма онуками та дітьми — синами та улюбленою донечкою. Як дбатиме про господарку... Частково втілював ці мрії і на війні: дбав про собак і котів, які постійно крутилися біля нього, годував та доїв худобу, яку люди вимушені були залишити в селах...

А ще повторював дружині: “Коли я воюю, то йду в бій з думками про вас, знаю, що ви тут, тому захищаю вас і завжди буду захищати...”

Поховають Воїна у селі Загороще Корнинської громади, де планував жити після повернення з війни...