Херсонщина. Ціна звільнення

Відучора ми всі радіємо звільненню Херсона. Проте у моменти ейфорії від досягнень ми забуваємо ціну перемог. Кожен відвойований міліметр – ціна життя солдата. Замисліться на хвилинку: ціна найціннішого – життя. Сьогодні ми хочемо розповісти історію захисника, який кров’ю і плоттю захищав рідну землю. Одного з сотень тисяч героїв, без якого не було б вчорашнього інфоприводу для щастя.

«Хочемо повернути сина,» - такими словами почала розмову мама військового пані Олена.

Мені чомусь одразу стало зрозуміло, що її кровинка в полоні, а тому цікава історія, що набуде розголосу, дасть шанс на повернення.

Яким він був - ваш син? - намагаюсь запитувати лагідно, але тремтячі голосні зрадницьки здають моє хвилювання.

- Яким він був? – задумливо чи то перепитує, чи намагається підібрати слова мати. – Він…

І зі слізьми полилася розповідь.

Крим, татари і труба

Стефанко Олександр Геннадійович із села Сербичани, що у Дністрівському районі Чернівеччини, переможно побачив світ 9 травня 1989 року. Ріс розумним допитливим хлопчиком, добрим і турботливим. Тонко відчував світ і відтворював це в музиці - грав на трубі. Олександр закінчив музичну школу, Чернівецький обласний фаховий коледж мистецтв ім. С. Воробкевича

Пані Олена поринає у теплі спогади мирного життя:

- Син з дитинства любив музику. І просився, щоб його записали на гурток із музики. Там вчителі відмітили його здібності і запропонували віддати в музичну школу. Ми його відправили вчитися в музичну школу, районну. Згодом він закінчив науку в Чернівцях. І… пішов служити.

Військова справа з юних років кликала Олександра. Півроку він побув у Десні в танкових військах. А потім подався на службу за контрактом. Служив в Криму у Перевальному біля Сімферополя. Але з музикою не розлучався - там грав у воєнному оркестрі. Це було до Революції Гідності.

Пані Олена згадує:

- Коли почалася там заворуха, я його звідти забрала. А він за тим дуже скучав. Сашка дуже сильним трубачем був. Вмів грати на акордеоні та піаніно. Але основний інструмент його душі - труба.

У сина друзі були в Криму тоді були - татари. Він казав, що вони щирі люди. А от майор, що вів оркестр, здався і пішов «за руских». І лишився там, хоч сам родом з Тернополя. Місцеві по службі після анексії так і зосталися в Криму. Вони від початку були проросійські, сина називали западенцем. З ними він не міг здружитися, а от татари були добрі.

На службі у Криму

Коли повернувся додому, не захотів іти працювати в будинок культури. Був удома. Ми придбали синові будинок. Що з ним робити нині? Думали, буде сім`я, побавимо онуків. – жінка ледь зітхає. – Уже після повномасштабного вторгнення з фронту розповідав, що в нього з’явилася дівчина. Проте не познайомив. Казав: після війни. Може десь і вона там плаче.

Воєнні будні

На війну Сашко пішов у перших числах. 5 березня попрямував у військкомат як доброволець, звідки його і забрали.

- Нам зразу нічого не казав, розповідає мати. – Ані пари з вуст, що ходив декілька разів у військкомат. Вже коли отримав повістку, лиш тоді повідомив. Дзвонить мені: «Привіт, мамулю, я йду на війну.» - Я плакала і просила. На що він сказав, що не буде сидіти на дивані перед телевізором.

Військове навчання Сашко проходив в Мукачево, звідки в травні його та побратимів забрали на війну.

Мати як молитву повторює хронологію:

- Спочатку вони були в Запоріжжі. Там їх сильно бомбили. Хлопці голови з окопа не витягували. Син був кулеметником, старшим стрільцем. Казав, що спочатку не мали чим відбиватися. Говорив дуже скупо, все тримав у собі. Але я по переписці розуміла, що в нього стрес. Казав, що важко.

Найбільше мати не чула сина десять днів. Тоді він був на бахмутському напрямку.

- Завжди просив пробачення, що мене не слухав. Просив пробачення…- пані Олена змовкає на мент, вгамовує розбурхані спогади. І продовжує, - Коли йшли на завдання - не брали телефонів. Як 15 серпня він пішов, то 26-го я його тільки почула. Сказав: «Привіт, мамусю». У мене земля пішла з-під ніг.

Потім хлопці пішли на ротацію. Був у сина командир БМП з позивним Ваня Око. Я просила Сашку: «Дай мені когось зі своїх номер телефону, якщо до тебе зв’язку не буде. І він мені лишив оцього Ваню Ока. І коли Вані потрібно було набирати команду на БМП - він взяв мого сина. Потім Васю Коваля, його теж нема зараз. Також згодом мені писав дядя Міша Сєдой. Оцією компанією вони їздили підвозили боєприпаси. Вночі. Одного разу ледь не впали в річку, бо ніч була така темна і глуха, хоч око виколи. Це трапилось наприкінці літа.

Спочатку хлопці були на Запоріжжі, потім їх кинули на Бахмут, і знову на запорізький напрямок.

Пані Олена не стримує сліз:

- Казав: так шкода. Люди посадили город, а в них все розбомбили, все відняли.

На ротацію Сашко додому не приїздив. Вояків відправили на відпочинок в тил: помитися, переодягнутися, відчути хоч краплю цивілізаційних благ. Ротація тривала 4-5 днів у липні місяці. Жили в якійсь закинутій оселі. Хлопцям тоді навіть привезли 2 поросяток - щоб добре поїли.

На лінії вогню. «Ми цілий тиждень їх гнали»

Якось чоловік повідомив матері: «Мамо, я в Трудолюбівці». Це було на початку вересня.

- Спілкувалися мало, - розповідає Пані Олена. – Надсилав лише сердечко у месенджері. Одного разу він написав: «Вивчаємо маршрут Херсонщини». Бо вони підвозили знову боєприпаси. А третього жовтня син вийшов на зв'язок востаннє.

За словами жінки він тоді був надзвичайно задоволений.

- Не стримуючи радості ділився: «Ми цілий тиждень їх (росіян.- авт) гнали. Взяли полоненого, відхватили БМП, два танки та один камаз грузовий з бочками. Я їхав на танку!» - Згодом друзі сина розповідали, що воював Сашко героїчно: будучи водієм БМП, безстрашно сів у танк, пригнав його. Він не побоявся, що на землі могли бути розтяжки чи міни. Сміливо сів. Спочатку загруз в болоті, але потім пішло. Навіть фотографії мені надіслав, як машину тягнуть.

На тому зв’язок обірвався.

- 4,5,6,7,8,9 жовтня - і нема дзвінка. Я місця не знаходжу, - згадує жінка. - Дзвоню до чоловіка. Той порадив набрати оцього Ваню ока. Я тоді була в Італії. І виявляється, що 9 жовтня надійшло повідомлення від військкомату, що син пропав безвісти сьомого жовтня, але чоловік мені не сказав. Бо дев’ятого в нас було роковини весілля. Не хотів засмучувати.

Жінка подзвонила то Ока і почула глухе та промовисте: «Вашого Сашки нема».

- Я плакала кричала. Відключилася, - розповідає мати захисника. -

Ваня Око розповів, що 7 числа вони пішли забирати важко поранених бійців. Спочатку думали на руках винести, але хлопці були тяжко поранені. Це відбувалося прямо на лінії вогню. Тому треба було їхати забирати на БМП.

Як розповів жінці командир БМП, поранених погрузили, і коли проїхали кілька метрів – виявили навпроти ворожий танк

- Ваня казав, що в БМП було тоді 8 чоловік. Одні зверху, інші всередині. Їх сумарно було 4 БМП. Три машини підбили. Вороги початку вдарили по Сашиному фугасним. Спалили. Всі, хто був в середині - погоріли. «Верхніх» порозкидало. Ваня Око лишився чудом живий. Йому відірвало руку. Зараз чоловік у лікарні. У бійця дістали багато осколків, ще й коронавірус підчепив. Ми до нього набирали, щоб поміг забрати останки. Ваня розповів, що коли ще був при пам`яті, сказав двом солдатам прибрати тіла. Потім він відійшов, впав і нічого не пам’ятає. А коли прокинувся – був уже на ношах.

Коли Олена з чоловіком кинулися шукати будь-яку інформацію про сина, у військкоматі сказали, що поки нема підтверджень смерті Олександра.

- Ми були в поліції, написали заяву. Зробили ДНК-експертизу. Зараз чекаємо, сподіваємося. Я, попри все, надіюся. Хоча мені навіть сказали, які залишки залишилися: права ключиця і щелепа – значить, десь воно є.

Душа матері прагне визначення. Знайти сина і спокій. А біль пережитого… Він ніколи не пройде. Не зітреться, не вишліфується часом, але не мине і любов.

- Дядько мого сина теж на війні, – наостанок каже пані Олена, - Якось він сказав: «Знаєш, не плач, він себе знайшов там.»

Вчорашнє звільнення Херсону стало пам’ятним дуже щасливим днем для українців. Але з солоним присмаком ось таких історій, герої яких, прості люди і водночас безстрашні титани, ціною власних життів дарують нам обітовану волю. Цінуймо, пам’ятаймо і борімось далі!

Вікторія Боболович